— Я шукав той «заппіт», як ви мене просили, це точно. Дуже добре шукав, але ніде не знайшов. Думаю, вона його викинула.
— Це вже не важливо. Просто постав тут знак, добре? Постав його хоча б у десяти місцях. — Раптом у нього виникає думка. — А ти ще вмієш до десяти рахувати?
— Раз… два… три…
Брейді дивиться на «ролекс» Бабіно. Чверть по четвертій. Ранкові обходи у «Відрі» починаються о п’ятій. Час летить, мов на крилах.
— Молодець! Постав свій знак хоча б у десяти місцях. Потім можеш лягати спати.
— Добре, я поставлю свій знак хоча б у десяти місцях. Потім ляжу спати. Потім поїду до того будинку, за яким ви хочете, щоб я стежив. Чи мені зараз уже не треба, якщо вони померли?
— Гадаю, зараз уже туди не треба. Повторимо, гаразд? Хто вбив мою жінку?
— Я, але я не винуватий. Я був під гіпнозом, я навіть не пам’ятаю. — Z-Бой плаче. — Ви повернетеся, Докторе Z?
Брейді посміхається, демонструючи тонку роботу дантистів:
— Звісно.
Його очі роблять рух угору і ліворуч.
Він дивиться, як старий човгає до здоровенного телевізора формату «Боже, який я багатий!», що висить на стіні, і малює на його екрані велике Z. Необхідності в тому, щоб обписати місце злочину буквами Z, немає, але Брейді вважає, що це буде тонкий хід, особливо коли поліція спитає колишнього Бібліотечного Ела, як його звати, і він назветься Z-Боєм. Трохи додаткового полірування для вже готового ювелірного витвору.
Брейді йде до парадних дверей, знову переступаючи через Кору. Вистрибом спускається з ґанку і робить танцювальний рух унизу, клацнувши пальцями Бабіно. Трохи боляче: уже розвивається артрит, та й що з того? Брейді знає, що таке біль, — і справжньому болю далеко до отакого звичайного неприємного відчуття у фалангах пальців.
Підтюпцем підбігає до Елового «малібу». Не дуже то й велика радість порівняно з БМВ покійного Бабіно, але ця машинка довезе його куди треба. Він заводить двигун і супить брови, чуючи класичну фігню з радіоли. Перемикає на BAM-100, знаходить там щось із «Black Sabbath» з тих часів, коли Оззі ще давав жару. Кидає прощальний погляд на «бумер», припаркований на газоні, — і вирушає.
Попереду ще далека дорога, ну і потрібен фінальний штрих, вишенька на морозиві. Для цього йому не потрібна Фредді Лінклаттер, досить «мак-ноута» доктора Б. Тепер він уже зірвався з повідка.
Він — вільний.
Приблизно тоді, коли Z-Бой доводить, що вміє рахувати до десяти, закривавлені вії Фредді Лінклаттер відліплюються від закривавлених щік. Вона виявляє, що дивиться в широко розплющене каре око. Кілька довгих секунд їй потрібно, щоб зрозуміти: це насправді не око, а вічко від гілки на дошці підлоги — дуже схоже на людське око. Вона лежить на підлозі в найгіршому похміллі свого життя. Навіть гіршому, ніж після тієї катастрофічної гулянки на честь двадцятиодноріччя, коли вона змішала кристалічний мет з ромом «ронріко». Потім вона вважала, що їй несказанно пощастило пережити цей експериментик. Тепер вона майже шкодує про це, бо їй значно гірше. Болить не лише голова. У грудях таке відчуття, ніби команда «Marshawn Lynch»[43] використала її як манекен на силовому тренуванні.
Вона наказує своїм рукам поворухнутися — і вони неохоче ворушаться. Спирається ними на підлогу, як для віджимання, і підіймається. Починає вставати, але верхня сорочка лишається внизу: вона прилипла до підлоги на щось, на вигляд дуже схоже на кров, яке, утім, підозріло відгонить скотчем. То ось чого вона набухалася, так що взагалі її дурні ноги перестали тримати. Головою навернулася. Але, Боже, скільки ж вона випила?
Ні, було якось по-іншому. Хтось приходив, і ти знаєш хто.
Це нескладний процес умовиводу. Останнім часом у неї було лише двоє гостей — оті типи на Z. І той, який у бомжацькій куртці, давненько вже тут не з’являвся.
Фредді намагається звестися на ноги, і спочатку їй це не вдається. Дихати вона теж може лише неглибоко. Від глибокого вдиху болить над грудьми зліва. Наче щось заважає там.
Моя фляжка?
Я її крутила, поки чекала, коли вони прийдуть. Щоб заплатили останні гроші й пішли геть з мого життя.
— Пристрелили мене… — стогне Фредді. — Йобнутий Доктор Z стріляв у мене.
Вона, заточуючись, бреде до ванної й ледве впізнає в дзеркалі ту жертву скаженого паровоза, яку бачить. Ліва частина її обличчя залита кров’ю з розсіченого місця на лобі, над лівою скронею стирчить фіолетова ґуля, але й це не найгірше. Її синя бавовняна сорочка теж залита кров’ю — вона сподівається, що здебільшого з рани на голові, з голови завжди юшить зі страшною силою, — а на лівій нагрудній кишені чорна дірка. Так, він справді в неї стріляв. Тепер Фредді згадує звук пострілу й запах порохового диму, які почула і відчула перед тим, як знепритомніла.