– Це точно, – наші на матінку косяться. – Із Прежніх... Та давайте вже, дідусю, іншої.
Розповів іще чеченець про страхіття лісові, та як стежки розпізнавать: які справдешні, а які – обмара, зелена пара, трав’яна куделя, відьомська омана, – всі ознаки розписав; про те, як русалка на світанку співає, кулдиче водяні свої пісні: спочатку низенько так, глибоко візьме: и, и, и, и, и, – потім вище забирає: оуааа, оуааа, – ой, дивися-стережися, бо ще затягне в річку, – а як уже на вереск перейде: ййих! ййих! – отоді вже, дядьку, ноги в руки та тікать. Розповів про лико заговорене, і як його побоюватись треба; і про Рило теє, шо людей за ноги хапа; і про те, як ржавлю найлуччу шукають.
Тут Бенедикт і собі виткнувся.
– Дідусю, а кись бачили?..
Подивилися всі на нього, як на дурника. Перемовчали. Нічого не відповіли.
Проводили мужнього старого, – і знов у містечку тиша. Дозор підсилили, та більше на нас з півдня ніхто не нападав.
Ні, ми більше на схід од містечка ходимо. Там гаї світлі, трава-мурава висока. У траві – квіточки гарненькі, лазурові: з них, якшо назбирать, та вимочить, та побить, та вичесать, – нитки можна прясти, полотно ткати. Матінка покійна до тої роботи геть не мали хисту, все в них випадало з рук. Нитку прядуть, – плачуть, а полотно тчуть, – сльозами заливаються. Кажуть, до Взрыва всё иначе было. Прийдёш в МОГОЗИН, – берёш что хочеш, а не понравится, – и нос воротиш, не то, что нынче. Отой їхній МОҐОЗІН на Склад був схожий, тільки добра там більше було, і видавали те добро не в Складські Дні, а з ранку до вечора двері прочинені стояли.
Шось воно не віриться. Та як це так – заходь, хто хоч, бери, шо хоч? Це ж сторожів не напасешся! Та нас же тільки пусти: все розтягнемо до скіпочки. А хіба одного затопчемо? Бо тільки йдеш до Складу, – то аж очі розбігаються: кому та шо видали, та скільки, та чом не мені?
Тільки даремно видивляємось: більше, ніж тобі положено, не винесеш. Та не дуже-то на чуже щастя й роззявляйся: матимеш по шиї од Складських Робітників – аж бігом. Получив, мовляв, своє, – і гуляй! Бо зараз і положене заберем.
Повертаєшся отак зі Складу, берестяники тягнеш, поспішаєш до себе в хату, та коли-не-коли й помацаєш у берестяниках: чи все моє тут? Мо’, чимось обділили? Чи може, хтось уже в провулку підкрався, та й поживився, шось поцупив?
А всякого трапляється. Якось поверталися матінка зі Складу, а видали їм вороняче пір’я. На перину. А воно ж легесеньке, несеш, – наче й нема його. Прийшли додому, ряднинку підняли, – батюшки-светы: нема пір’ячка, а замість пір’ячка – гіменце. Матінка, звісно, в сльози, а батько регочуться. Мовляв: от уже крадій, от уже дотепник: мало того, шо добро поцупив, а ще й отакий прикол вчудив: осьо, мовляв, красна ціна вашому пір’ю. Нате вам!
А знайшлося пір’я у сусіда. Батько його за чуба: де узяв? На базарі. На шо зміняв? На валянки. У кого? Сусід одбріхується: та я шо, та я нічого, та я ржавлею був упився, – шо ти з його візьмеш. Мусили одстать.
Ну шо на Складі видають? Казьонну ковбаску з мишатинки, мишаче сальце, борошно з хлібеди, пір’я теж, потім, канєшно, валянки, рогачі, полотно, кам’яні горщики: по-всякому буває. Коли-не-коли насиплють тобі у берестяника гнилуватих каганців, – десь вони там аж засмерділися, тож їх і видають. По свіжі каганці самому треба йти.
Отак прямісінько на схід сонця, за містечком – глелеві гаї. Глеля – то найлучче дерево. Стовбур у неї світлий, смолистий, з капами, листя наче різьблене, візерунчасте, лапате, духмяне, одним словом – глеля! Шишки на ній з людську голову ростуть, а горішки в них – ото смакота! Якшо вимочить, аякже. Так вони гіркі, та ще й не вгризеш. На найстаріших глелях, у самій гущавині, ростуть каганці. Такі вже ласощі: солодкі, круглі, липучі. Стиглий каганець з людське око буде. Вночі вони мерехтять срібним вогнем, наче місяць крізь листя промінці пускає, а вдень їх і не помітиш. Виходять до лісу ще засвітла, а як стемніє, всі беруться за руки та йдуть вервечкою, шоб не заблукать. А ще для того, шоб каганець не здогадався, шо то, мовляв, люди. Зривать їх треба швиденько, шоб каганець не сполохався і не заверещав. А то він інших попередить, і вони одразу згаснуть. Можна, канєшно, і навпомацки рвати. Але так ніхто не робить. Ану, несправжніх набереш? Несправжні, коли світяться, то червоним блимають, наче полум’я крізь себе продувають. Саме такими – несправжніми – матінка свого часу й отруїлися. А так жить би їм іще та жить.
Двісті тридцять і три роки прожили матінка на білому світі. І не постарілися. Які були рум’яна та чорнява, таким їм і очі закрили. А воно кругом так: якшо вже хтось не врізав дуба, коли отой Взрив гахнув, той вже далі не старіється. То в них таке Паслєцтвіє, наче всередині заклинило. Але таких, вважай, раз, два, – і нема. Всі в сиру землю пішли: кого кись спортила, хто зайцями отруївся, матінка, бач – каганцями…