...Тож чимчикує Бенедикт на роботу, на всі боки поглядає, Істопникам вклоняється, саней сторониться, морозцем дихає, синім небом любується. Зазівався на красуню, шо повз його дріботіла, та й бемць! – лобом об стовпа. Ой-й-й, йо-о-о-о-о-о!… а хай же ж вам та бодай же ж вам і так, і отак, і розтак, і перетак! Понаставляють не скажу чого, б-блін!..
Стовпи ці ставить Нікіта Іванич, Старший Істопник. Матінки покійної давній приятель. Так само Прежній. Років йому, мабуть, триста, а може й більше, хтозна. Кто тобі буде ще й врем’я підраховувать? Хіба ми знаємо? Зима-літо, зима-літо, а скільки разів? – от і збився, думаючи. Пальців же десять, та на ногах – десять, щоправда, в кого й по п’ятнадцяти росте, в кого й по двоє, а от, скажімо, у Семена з Мусарних Прудів, на одній руці ціла купа малесеньких пальчиків, наче корінців, а на другій – і зовсім дуля. Таке йому випало Паслєцтвіє.
Цей Нікіта Іванич з матінкою приятелював. До хати зайде, ноги витре, – «раз-ре-ши-те?» – на тубарет всядеться, та й знов за Прежнє.
– Полина Михайловна, а Кузьминского помните? Ха-ха-ха. А как Вайсман приезжал, помните? О-хо-хо. А Сидарчук-то, сволочь, помните, всё доносы писал, и где теперь те доносы? Пыль, всё пыль! А как Ляля кофе варила! Кофейку б сейчас...
Матінка то регочуть, то схлипують, то їм Моґозіни з голови нейдуть, а то раптом: зачем бы это Сирень пропала; Сірєнь – це буцімто квітки такі, на деревах, кажуть, росли та духмяні були. Батько всіх отих балачок геть не видержували, вискочать на подвір’я і бігом рубати дрова: хекк! хрясь! хекк! хрясь! Бісися ж – не бісися, а хіба Нікіті Іваничу хоч слово впоперек скажеш? – як він є Старший Істопник.
Всяку роботу Бенедикт знає, все може робить, та й інші голубчики теж, либонь, не безрукі, а вогню не добудуть. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому, а тільки як воно було, де він отого вогню позичив, ми не знаємо. Туто хоч би й днів зо три думай, не додумаєшся, хіба шо голова заболить, наче яєчного квасу перепив. Хтось каже: з неба звів, хтось бреше, буцімто тупав ніжкою Федір Кузьмич, слава йому, а земля на тому місці візьми та й запалай ясним полум’ям. А все може буть.
А дивиться за вогнем Нікіта Іванич. Малі Істопники всі до нього додому ходять, у кам’яні горщики діряві жару набирають, та й до себе додому тягнуть. Ой, хароша робота!.. Ой, хароша! Сиди собі у хаті, у вікно виглядай та голубчиків із сурпризами дожидай. День у день голубчики на роботі: хто в Робочих Хатах штані протирає, хто на болоті ржавлю заготовляє, хто на полі ріпу садить, хто де. А піч, вона догляд любить; тільки додому опізнився, – зирк, а вже й згасло. Зазівався, – а вже й жар вихолов. Оце щойно гуляв по ньому синій вогник, і кожна трісочка зсередини, наче жива, світилася, червона, прозора, наче там хтось дихає, чи слово сказати хоче, – а вже й по всьому. Мовчить, сіра, захолола, наче там хтось помер.
Так він і помер. Вогонь. Ото-о-о-ож... Не збагнути. Таємниця.
А де таємниця – там і служба государева.
Зросту Нікіта Іванич невисокого, тілом щуплий, борідка миршавенька, оченята малесенькі, наче в курки, а волосся на голові стільки, шо аж страх бере. Він ще в Прежнє Врем’я, до Взриву, зовсім дід був, кашляв, помирати надумав. Він матінці про це розповідати полюбляв, по сто разів повторював, неначе тим пишався. Бува сидить, розказує: а тут это хозяйство ка-ак жжахнет – и вот он я. И живу, и помирать, голубчики, ре-ши-тель-но не намерен. И не уговаривайте.
Матінка й собі так само помирати не збиралися, та каганці, прокляті, довели. А після матінкиної смерті Нікіта Іванич не те шоб шось, а наче помовчазнішав, почав людей цуратися. Та воно й понятно: Прежніх, бач, вже майже й не лишилося, хіба шо перевертні, так вони ж начебто й не люди, а з теперішніми голубчиками, з нами тобто, не дуже-то й розбалакаєшся. Та й то казать: Прежні нашої розмови не розуміють, а ми їхньої.