А бува таке шось ляпнуть, наче малі діти, їй-Богу. Як батько з матінкою іще не померли, хазяйства в них, звісно, шо більше було. І курей держали, і червирями товченими запасалися, і Котя був: мишаків ловити. Тільки матінка ледача були та нехазяйновита. Їм би саме влітку яєць назбирувать, – взимку квас варить. Бо прийде осінь, та похолодає, кури на південь подадуться, чи ще повернуться? Тут тільки встигай кругом!
А вони другим разом кажуть: а давайте запрём их, пусть дома сидят, круглый год нам яйца несут. Чи ви таке чули?! Так ти їх і вдержиш! Давай, лови за ноги! Дзьобом тобі лоба розіб’ють, ото й усе! А то ще: а жаль, что их есть нельзя: я бы курочку с удовольствием покушала. І сміх і гріх; батько так сміялися! Ой, дурна ж ти, кажуть, ой, дурна! голова твоя порожня! Оно й Клим Данилич, теж собі курачку пакушав: і де він теперечки? Мало того, шо сам помрє, та ще й як помрє: весь почорнів, роздувся, як колода, та й репнув; та якби ж то воно все: у нього ж і земля на могилі осілася, провалилася, і вогні там бродять недобрі, холодні, і смердота така, шо аж двічі посилали хлопців піском досипать, а воно все одно.
І Нікіта Іванич туди ж: нічо’ не розуміє, а хтозна-шо верзе. Якось каже: никакой кыси нет, а только одно людское невежество. Он воно як. А хто ж тоді людям жилу рве? Хто з шиї кров п’є?! Га?! Як не знаєш, то помовч. Помовкуй у тряпочку.
Так оцей Нікіта Іванич якоїсь халєри почав по всьому містечку стовпи ставити. На стовпі біля своєї хатки вирізав: «Никитские ворота». А то ми не знаємо, чиї. Ніяких там воріт насправді нема. Погнили. Та нехай уже. Десь іще виріже: «Балчуг». Або: «Поляна». «Страстной бульвар». «Кузнецкий Мост». «Волхонка». Запитаєш його: Нікіто Іваничу, а чо’ це ви? А він тобі: чтоб память была. Пока я жив, а я, как видишь, жив всегда, желаю внести свой посильный вклад в восстановление культуры. Глядишь, через тыщу-другую лет вы наконец вступите на цивилизованный путь развития, язви вас в душу, свет знания развеет беспробудную тьму вашего невежества, о народ жестоковыйный, и бальзам просвещения прольётся на заскорузлые ваши нравы, пути и привычки. Чаю, допрежь всего, РИНИСАНСА духовного, ибо без такового любой плод технологической цивилизации обернётся в ваших мозолистых ручонках убийственным бумерангом, что, собственно, уже имело место. Засим, не смотри на меня аки козёл, исподлобья, взглядом тухлым; когда слушаешь, рот широко не раззявывай, и ногу об ногу не заплетай.
Звісно, шо попервах голубчики озлилися – страшне. Прокинешся вранці, очі продереш, а в тебе перед самим вікном ота хрєнь стирчить: «Арбат». Світла з того віконечка і так трошки, взимку, з пузирем, і того менше, а тут ще й, понімаєш, арбат отой, наче срамний уд на весіллі. Тож і вивернуть його к чортовій матері: на розпалку пустять, чи підлогу латати. Чи довго людині розсердитись: пальця покажи, а він уже й розсердився. Нікіті Іваничу по шиї не надаєш: начальство, а сусідському голубчикові – з превеликим задоволенням. Бо сусід – то діло не простеє, це тобі, як-то кажуть, не всякий-який, не захожий, не каліка перехожий. Сусід сусідові дається, шоб серце обтяжувати, розум каламутити, норови розпалювати. Од того сусіда наче чимось тхне, чи турботою важкою, чи може неспокоєм. Бува, як засяде думка в голові: от чо’ це він, сусід, такий, а не отакий? Нашо це він?.. Подивишся на нього: оно, на ґанок вийшов. Позіхає. На небо дивиться. Сплюнув. Знов у небо втупився.
Думаєш собі: і шо він там так видивляється? Шо він там не бачив? Стоїть ото, стовбичить, а чо’ стовбичить – і сам не знає. Озвешся до нього:
– Агов!
– Чево?..
– А нічіво! От чєво. Розчевокався, чевокало... Чо’ розчевокався?..
– А тебе чево?
– А нічіво!
– Ну и молчи!
– Сам помовч, бо зара як влиндю!
Отак, бува, й поб’єшся, бува й до смерті, а бува, шо тільки руки-ноги поламаєш, око там виб’єш, абошо. Бо сусіди ж.
Ой, і душогубства ж спершу через тії стовпи було, але перегодя, канєшно, притерпілися, просто «арбата» зішкребуть і шось новеньке виріжуть: «Туто живе Пахом», чи матєрне. Матєрне інтере-есно вирізувать. Ніколи не набрида. От наче й слів небагато, а слова ж усі такі веселі. Бадьорі. Оце якшо комусь настроєніє сурйозне, чи плакать охота, чи знемога нападе, слабкість, – ніколи він матюка не скаже й не напише. Та якшо злість душить, чи сміх розбирає, чи чомусь сильно здивуєшся, – отоді воно наче саме виліта.