Розділ п’ятий
Дівчина, яка увійшла до кімнати з очевидною нехіттю, мала негарне й налякане обличчя і примудрялася здаватися неохайною, хоч і була висока й акуратно вдягнена в гарний однострій бордового кольору.
Вона відразу сказала, подивившись на нього благальними очима:
— Я не зробила нічого поганого, бігме, не зробила. Я нічого про це не знаю.
— От і гаразд, — приязно сказав Ніл.
Тон його голосу злегка змінився. Він звучав веселіше та з більш природною інтонацією. Він хотів, щоб переляканий кролик Ґледіс бодай трохи розслабилася.
— Сідайте тут, — провадив він. — Я хочу тільки розпитати вас про сніданок сьогодні вранці.
— Я нічого не зробила.
— Але ж ви подали сніданок, чи не так?
— Так, я його подала.
Навіть це вона визнала неохоче. Вона мала вигляд людини винної й нажаханої, але інспектор Ніл звик розмовляти зі свідками, які мали точно такий вигляд. Він провадив допит із веселою недбалістю, намагаючись розвіяти її страх, ставлячи такі, наприклад, запитання: «Хто прийшов першим? А хто другим?»
Першою на сніданок прийшла Ілейн Фортеск’ю. Вона увійшла до кімнати саме в ту хвилину, коли Крамп приніс кавник. Місіс Фортеск’ю прийшла відразу за нею, потім з’явилася місіс Вал, а господар прийшов останнім. Вони обслуговували себе самі. Чай і кава стояли на буфеті, там-таки були й гарячі страви, викладені на нагрітих тарілках.
Він мало довідався від неї чогось такого, чого б уже не знав. Їжа й трунки були такими, якими описала їх Мері Дав. Хазяїн, місіс Фортеск’ю та міс Ілейн пили каву, а місіс Вал — чай. Усе відбувалося, як і завжди.
Ніл попросив, щоб вона розповіла про себе, і тут вона відповідала йому з більшою готовністю. Спочатку вона служила в приватних домах, а згодом — у різних кав’ярнях. Потім їй знову захотілося перейти на приватну службу, і вона найнялася до «Тисової хатини» у вересні цього року. Вона працювала тут уже два місяці.
— І вам подобається тут працювати?
— Думаю, тут усе гаразд. — Вона додала: — Тут не доводиться так багато стояти на ногах, але хотілося б мати більше свободи…
— Розкажіть мені про одяг містера Фортеск’ю — про його костюми. Хто за ними стежив? Чистив і таке інше.
Ґледіс невдоволено скривилася.
— Цю роботу було доручено містерові Крампу. Але половину її доводилося виконувати мені.
— Хто чистив і прасував костюм містера Фортеск’ю сьогодні?
— Я не пам’ятаю, який костюм він одягнув. У нього їх багато.
— Ви коли-небудь знаходили зерно в кишені якогось із його костюмів?
— Зерно? — Вона здавалася розгубленою.
— Жито, якщо бути точним.
— Жито? Ви говорите про хліб, чи не так? Такий чорний-пречорний хліб — він має жахливий смак, так мені завжди здавалося.
— Цей хліб випікають із жита. А жито — це збіжжя, зерно. Його знайшли в кишені піджака вашого хазяїна.
— У кишені його піджака?
— Так. Ви знаєте, як воно туди потрапило?
— Боюся, що ні. Я ніколи нічого подібного не бачила.
Він більше нічого не зміг із неї витиснути. Протягом хвилини або двох він міркував, чи не знає вона більше про цю справу, аніж хоче йому розповісти. Вона, безперечно, здавалася розгубленою й намагалася захищатися. Але загалом він пояснював таку її поведінку природним страхом перед поліцією.
Коли він нарешті відпустив її, вона запитала:
— А що, він і справді мертвий?
— Так, він мертвий.
— Він помер цілком несподівано, чи не так? Коли з офісу телефонували, то сказали, що з ним стався напад чи щось таке.
— Так, це був напад або щось таке.
Ґледіс сказала:
— Одна моя знайома дівчина мала напади. Це з нею завжди траплялося несподівано й дуже мене лякало.
Цей спогад, здавалося, допоміг їй розслабитися на якусь мить і перестати боятися.
Інспектор Ніл пройшов на кухню.
Там його чекала не вельми приязна зустріч. Жінка з могутніми формами й червоним обличчям, озброєна качалкою, погрозливо ступила йому назустріч.
— Теж мені поліція, — сказала вона. — Приходити сюди й казати мені таку нісенітницю. Мовляв, я наготувала чогось такого, що хазяїн отруївся. Усе, що я послала до їдальні, було таким, яким воно й має бути. Я подам на вас у суд, поліція ви чи не поліція. У цьому домі ніколи не подавали на стіл поганої їжі.