І на тому стало.
Попрощалася Киянка Красуня Подолянка з родиною, слугами і з усім містом та й пішла в татарський табір. А за нею плачі та голосіння постелилися – гірші, як на похороні.
Прийшла Подолянка до хана, стала перед ним, сміливо на нього подивилась і мовила:
– Ось і я, хане! Прийшла з доброї волі, тож і ти слова дотримай: міста на займай і людей моїх не кривдь!
Подивився хан на князівну й засміявся задоволено.
– Бачу, – каже, – що ти й справді розумна та відважна. А щодо вроди, то, мабуть, у Криму{38} такої красуні зроду не було. Якраз такої дружини хотів я для свого сина улюбленого. А за місто і за людей своїх не бійсь – я слова дотримаю!
Завернуло назад татарське військо, ніякої шкоди киянам не заподіявши. А князівну наказав хан цілу дорогу на золотих ношах під шовковим наметом нести, всяко їй годити і почесті їй, як хановій дружині, віддавати. Коли ж прибули до Бахчисараю, поселили Подолянку в прегарному палаці, зі слонової кости різьбленому і накритому срібним дахом. А в палаці – розкіш невидана: стелю стовпи золоті підпирають, водограї б'ють пахучими водами, скрізь найдорожчі кадила куряться. Мармурові підлоги оксамитними килимами вкриті, у кришталевих дзбанках дивні квіти заморські квітнуть, у водограях рибки золоті плавають. Куди не глянь – усе шовки та оксамити, та золото, та срібло, та каміння дорогоцінне – так і ряхтить в очах. Слуг і рабів приставлено до Подолянки без числа. Всі князівні в очі заглядають, всі одне поперед одного намагаються кожне її бажання вгадати, всі перед нею на колінах повзають. Але на кожному вікні палацу ґрати міцні й густі, – навіть руки не просунеш, і знадвору тисяча татар з важкими та гострими ятаганами на сторожі стоїть. Пильнують, щоб князівна не втекла. Бо хан пригрозив, що всім голови повідрубує, коли синової нареченої не встережуть.
А син той, найстарший ханенко, пішов далеко в похід на землі індуські та й забарився.
І так сидить Киянка Красуня Подолянка у своєму розкішному палаці, наче пташка в золотій клітці.
Але ні горя, ні радости на втіху ворогам не виявляє. Рибок золотих годує, пісень рідних співає та ревно Богу молиться.
От чи довго вже вона сиділа так, чи ні, аж прибувають до хана посли від київського князя, а за послами ціла валка вантажених возів їде.
Прийняв хан послів, а вони йому й кажуть:
– Так і так, хане татарський, вернувся наш володар з походу, довідався про лихо й оце нас прислав. Привезли ми сто возів пшениці зерновзерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових{39} шкур. Забирай оце все і споживай, а нам віддай нашу славну Киянку Красуню Подолянку! Бо, як не віддаси подоброму, то рушимо на тебе війною і нашу князівну силою заберемо.
Усміхнувся хан, кликнув слуг і наказує їм:
– Ану, витягніть но там із комор сто возів пшениці зерновзерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових шкур!
Як слуги виконали наказ, то хан і каже послам:
– Оце добре, що ви мені нагадали, бо я все забуваю. У мене, бачите, того добра нікуди подіти. Пшеницю черва точить, боброві шкури міль побила, мед попліснів, а віск від спеки топиться.
А тоді до слуг:
– Порубайте но шкури боброві, а мед, пшеницю й віск у море викиньте – хай не заваджають!
Висипали ханові слуги пшеницю в море, повикидали мед і віск, а боброві шкури порубали палашами на локшину. Князеві ж посли дивилися на це мовчки і мали великий жаль у серці.
«Стільки добра, стільки праці людської іродів бусурмен{40} знищив! – думали собі. – Певно й справді воно в нього вартости не має».
А хан каже до них:
– Ось бачите! Не треба мені нічого того, що ви привезли, і Подолянки я вам не віддам! Але, як задумає ваш князь на нас війною йти, то я вашу князівну накажу в мішок зав'язати і також у море вкинути. Як не буде наша, то не буде й ваша…
Засмутилися посли, завернули валку возів і поїхали назад.
Але за місяць приїжджають інші посли від київського князя з іншим викупом: привозять ханові десять бочівок червінців{41} і десять возів дорогої зброї. І знову просять:
– Візьми, хане, червінці й зброю, а нам віддай князівну!
– Оце добре, що ви мені пригадали! – відповідає хан. – Бо я зовсім забув!
Кликнув, як і за першим разом, слуг, наказав відчинити скрабницю і зброївню, витягнути десять бочівок червінців і десять возів дорогої зброї та й висипати все в море.
38
КРИМ – півострів на Чорному морі, де колись жили татари. Сьогодні належить до Української держави.
40
БУСУРМЕН – невірний, нехрещений. Татари не були християнами, визнавали магометанську віру.