— Рада б я, — каже княгиня, — твою, княженку, волю вволити, та не можу: посватана вже наша Яромира за княженка Аскольда, що то пішов перед шлюбом слави лицарської добувати у степах половецьких, у городах грецьких. Яромира на нього чекає.
— Коли ж бо, — Деревлян на те, — даремно буде князівна на Аскольда чекати. Я сам був із ним у поході й на власні очі бачив, як загинув Аскольд із рук половецьких у степах. То хай Яромира за мене йде.
Яромира, зачувши це, та в плач, мати її потішає, а малий Лешко княгиню за одежу — смик!
— Іди геть, Лешку! — княгиня на нього. — Не до тебе тут тепер… — а до Яромири: — Що ж, дочко, зробиш! Пропав Аскольд — то пропав, а заміж тобі все одно треба. Йди за Деревляна. Він гарний, молодий, а земля деревлянська багата. Будеш княгинею. Йди!
Ще Яромира не надумалася, а Лешко знову княгиню за спідницю — смик!
— Іди геть, Лешку! — розсердилася княгиня так, що аж за вухо вщипнула карлика. — Лізеш, коли тебе не просять!
Образився Лешко, під піч до домовика чкурнув і вже не обзивався.
А Яромира подумала, подумала — і згодилася. Деревлян зрадів, зараз князівну поперед себе на коня — і помчав, аж закурилося за ними. Не вспіла дівчина як слід ні з матір'ю, ні з сестрою попрощатися.
Княгиня стала на ґанку, дивиться вслід за донькою й зідхає:
— Шкода, бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за сусідським князем!
Тут де не взявся Лешко й собі дивиться за вершником.[23]
— Авжеж, — каже, — буде князівна за князем, але ви не знаєте, за яким.
— Як то за яким? За Деревляном, що є князем у Землі Деревлянській. Там багато лісу й дерева, тому він і прозивається Деревляном.
— Ой, то правда, що там багато лісу, — потакує Лешко, — а тому він по-справжньому називається не Деревляном, а попросту Лісовиком.
— Та що це ти?! — злякалася княгиня. — Звідки знаєш?
А Лешко:
— Знаю, бо знаю! Князівна впала в око Лісовикові ще тоді, як по ягоди ходила. А він тепер у молодця обернувся і за деревлянського князя себе подав. Дивіться-но, як услід за ним дерева гнуться!…
Подивилася княгиня — і справді: ні вітру, ні тучі,[24] а там, кудою поскакав вершник, найгрубші дерева так гнуться, так гнуться, що аж верхів'ям до землі торкаються.
От сплакала сердешна мати, заголосила, та що зробиш — пропало!
Сидить уже Любомира сама біля віконця, білий льон на срібне веретенце пряде, на Дніпро-ріку споглядає, сестричку згадує, судженого виглядає. А його як нема, так нема.
Аж ось пливе Дніпром угору корабель невиданий, незнаний: сам увесь срібний, щогли[25] золоті, вітрила шовкові, а пливе так скоро, що його конем не перебіжиш, птицею не перелетиш. І то — проти води!
Зрівнявся корабель з княжими палатами, кітвичку кинув, сходні спустив, і зійшов ними на берег лицар молодий та ясний. Увійшов просто до світлиці, шапочку зняв, старій княгині до ніг уклонився.
— Здоров, лицарю! — привітала княгиня. — Сідай, та розказуй, хто ти і з яких сторін, і чи по волі прийшов, чи по неволі.
— Добрі молодці все по своїй волі ходять, — відповідає лицар. — Я є Дрегович,[26] князь Землі Дреговецької, що то на північ звідси над рікою Прип'яттю. У нас озер багато, очерети густі, в озерах — риба всяка, в очеретах птаства повно, а до осель ніхто не доступить, бо заховані вони за болотами-дряговинням. Тому й прозивають нас дреговичами. А повертаюся з Табарістану, царства хозарського, де воював разом із княжичем Диром. Тільки ж не пощастило Дирові: наскочили на нього хозари, шаблями порубали, списами покололи. Вмираючи, закликав мене Дир і каже: «Побратиме вірний, князю дреговецький, не ходи більше по землі табарістанській, а напинай вітрила і їдь у край полянський, у столицю Київ. Є там у хоромах княжна Любомира — станом висока, личком рум'яна, очима ясна, голосом дзвінка, розумом бистра і до всякої роботи вдатна. Отож, іди, мій побратиме вірний, Любомиру привітай, матері-княгині до ніг уклонися і скажи їм, щоб мене не чекали, бо поліг я у землі хозарській. Князівну ж Любомиру, — найкращу над князівнами, собі за дружину візьми, щоб не дісталася вона нікому іншому, лише моєму побратимові вірному.» Отож я і приїхав. Віддасте мені Любомиру по волі, чи ні?
Почувши таку сумну новину, заплакали мати з донькою і не знають, що тут чинити, що казати. А карлик Лешко потихеньку підкрався та княгиню за сукню — смик!