— Слава княженкові Аскольдові і його судженій, князівні Яромирі, слава!
І клубочок золотої пряжі по дні Дніпра-ріки котився, куди треба, але трапилася йому пригода, через яку малощо все не пропало. Виплила ото десь із намулу завжди голодна зубаста щука і, думаючи, що це якийсь золотий горішок (клубочок трохи розмотався, то й поменшав), — накинулася на нього і проковтнула. І був би клубочок ніколи в руки княженка Дира не потрапив, коли б його дружинники не закинули сітей — рибки на вечерю наловити. Витягли ото сіть, а в ній щучина величезна — отак із коромисло[34] завдовжки. Стали її тельбушити — клубочок золотий всередині знайшли і віднесли до княженка.
Як же побачив Дир клубочок, зразу й сказав:
— Попала в біду Любомира, треба її визволяти.
І питає дружинників:
— Гей ви, хлопці-молодці, дружинонько моя вірная! Попала в біду ваша князівна київська, моя суджена Любомира і оцим клубочком мені знак подає. Чи підете зі мною її шукати, а чи я сам маю йти?
— Не годиться, княженку, дружині вождя свого в біді лишати. Куди голка — туди й нитка, куди князь — туди й дружина. Ти водив нас слави наживати, срібло-золото, паволоки[35] дорогі здобувати у царстві хозарському, у самому Табарістані, а ми підемо тепер твою суджену, нашу київську князівну, з біди визволяти. Веди!
Стоїть Дир на носі човенця, у руках клубочок тримає, золоту пряжу назад ізмотує, на веслярів погейкує, стерничому дорогу вказує. А та дорога все йде по золотій нитці.
Плили, плили, плили, та все вгору, та все проти води, аж тут раптом нитка й увірвалася. Бо Водяник догледів пряжу золоту, догадався, що воно і до чого — взяв і перекусив нитку. Тоді виліз із води, став перед чоловим човном і дорогу через ріку загородив.
— А що це ти, княженку Дире, — питає, — прийшов битися чи миритися? І чого тут шукаєш?
— Шукаю я свою суджену, київську князівну Любомиру, — відповідає Дир. — Десь вона мусить бути у твоїй владі під водою, бо золота нитка дном ріки бігла. Віддаси дівчину — навесні тобі дамо в жертву коня й кабана, не віддаси — не дістанеш нічого, ще й боки тобі намнемо, а князівну таки знайдемо.
Ох, як і розсердився Водяник, аж вода коло нього піною взялася.
— Що, — кричить, — мені боки нам'яти?! Та я вас зараз усіх потоплю!…
— Ба, не потопиш! — Дир на те. — Ось ми зараз усі на берег повискакуємо, а ти на землі сили вже не маєш. Та поберемо всі заступи в руки, та почнемо землю копати, верболози рубати — закидаємо всю ріку і всі озера! Тоді куди подінешся? Висохнеш на смерть без води.
Бачить Водяник, що то не жарти: у Дира дружини на човнах, мов зерен у маківках, а він, хоч і Водяник, сам-один. Та й згадав собі, як то не раз йому скрутно доводилось, коли бувало посуха воду поспиває, а сонце зверху припече.
А Дирові дружинники часу не гають, вже на берег вискакують, землю копають, верболози витинають і в Дніпро кидають.
Злякався Водяник.
— Стійте! — кричить. — Почекайте! Віддам вам вашу князівну, тільки ріки мені не загачуйте!
Пірнув на дно, а за якийсь час виходить і Любомиру живу-здорову з-під води виносить.
Молодята з радости аж плачуть, обіймаються, а Дирова дружина, на них дивлячись, так грімко закричала «слава!», що Дніпрові води береги позаливали.
Почала була Любомира Водяника соромити за його брехню, що нібито Дира в Табарістані забито:
— І де ж таки видано, щоб цар брехав?! Ти ж водяний цар, а…
Не скінчила князівна, бо Водяник так засоромився, що вже й не бачив нічого і, замість у воду, пірнув у болото — лише бульбашки над ним повискакували: буль-буль-буль!…
А в Києві, славній столиці Землі Полянської і всієї держави Руси-України, сум стояв великий, жалоба важка. Бо скрізь уже чутки розійшлися, що обидва княженки разом із дружинниками своїми полягли в далеких походах, а князівен хитрощами викрадено. Стара княгиня за доньками очі виплакала, подруженьки князівен, дівчата з боярських родів, геть посмутніли й пісень співати покинули. Цілий Київ зажурився, тіьки один Лешко надії не тратив. Сидів собі з Домовиком під піччю й рідко коли на світло виходив. Коли ж виходив, то все казав:
— Вовк овець носив, носив, аж поки його самого не понесли. А Кривда Правді обидва ока видовбала, та скінчилося тим, що Правда прозріла, а Кривда осліпла…
І от одного дня засурмили сурми, заграли роги. Зі сторони, куди пішов Аскольд, курява знялася; на Дніпрі, яким поплив униз Дир, зароїлося від човнів.