— Док, — озвався Крендал. — Я знав, що ви си навідаєте нас.
— Сподіваюся, ви не жартували щодо пива, — відказав Луїс, заходячи в дім.
— О, щодо пива я ніколи не брешу. Той, хто бреше про пиво, наживає собі ворогів. Падайте, док. Я ще он трохи льоду взяв, про всяк випадок.
Заставлений плетеними кріслами і диванами ґанок був довгим і вузьким. Луїс вмостився в одне з крісел і здивувався, наскільки воно зручне. По його ліву руку стояв цебрик з кубиками льоду та пара пляшок пива «Чорна Марка»[11]. Він узяв одну.
— Дякую, — відповів Луїс і відкрив пляшку. Перші два ковтки були для нього блаженством.
— Прошу дуже! Сподіваюся, вам буде лепсько тута.
— Амінь!
— Як захочете крекерів чи, мо’, ше чого, кажіть, я збігаю. Маю ще шматок пацючиного, він от-от достигне.
— Шматок чого?
— Пацючиного сиру[12], — трохи здивувався Крендал.
— Дякую, але вистачить і пива.
— Ну що ж, тоді лади, — Крендал вдоволено відригнув.
— А дружина ваша вже лягла спати? — поцікавився Луїс, дивуючись, чому Джадсон залишив двері відчиненими.
— Еге ж. Часом вона сидить зо мнов, часом — ні.
— Артрит їй дуже дошкуляє, так?
— А хіба ж так буває, аби не дошкуляв? — запитав Крендал.
Луїс похитав головою.
— Думаю, її біль терпимий. Вона рідко скаржиться. Моя Норма — хороша бабця, — в голосі Джада вчувалася величезна ніжність.
Трасою № 15 проторохтіла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луїса зник з поля зору. У променях призахідного сонця на боку авто виблискував напис: «Орінко».
— І звідки тільки взялася ця клята вантажівка? — пробурмотів Луїс.
— «Орінко» квартирується біля Оррінгтона, — пояснив Крендал. — Завод хімічних добрив. Вони постійно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, які працюють у Бенгорі чи Бруері і повертаються вночі з роботи, — усіх їх сюдою несе. — Він похитав головою. — Тіко то мені й не подобається в Ладлоу. Ця бісова дорога. Спасу від неї нема. Торохтять тут і вдень, і вночі. Норма прокидається постійно. Дідько, навіть я прокидаюся, хоч і сплю без клятих задніх ніг.
Луїс, який вважав цей дивний менський краєвид зловісно спокійним, особливо після вічно галасливого Чикаго, лише кивнув.
— Нічьо, колись араби таки прикрутять усі крани, і їм зостанеться тіко африканські фіалки вздовж розділової смуги ростити, — сказав Крендал.
— Мабуть, ви маєте рацію, — Луїс підняв банку і здивовано помітив, що вона порожня.
Джад засміявся.
— Для повного щастя, док, вам тре’ хильнути шше.
Луїс завагався:
— Згода, але лише одну. Бо мені ж треба повертатися.
— Наморилися ж, певно, речі тягати, га?
— Є таке, — підтвердив Луїс, і вони трохи помовчали. Запала затишна тиша. Здавалося, що вони вже дуже давно знайомі. Луїс читав про таке в книжках, але йому раніше ніколи не доводилося відчувати щось подібне.
Тепер йому було соромно за свої квапливі висновки щодо безкоштовної медичної консультації.
Гуркіт на дорозі помалу стихав, і вогні проїжджих машин миготіли, наче зорі.
— Усе ця клята дорога, — повторив Крендал задумливо, майже нечутно. Тоді він повернувся до Луїса, і дивна, майже невловима посмішка заграла на його зморшкуватих губах. Він взяв у зуби цигарку «Честерфілд» і знову запалив сірник об ніготь великого пальця. — Пам’ятаєте стежину, що ваша доця тоді запримітила?
Луїс пригадав не одразу. Еллі звертала увагу на силу-силенну різних речей, перш ніж нарешті провалитися в сон. Та потім він згадав. Це та широка стежка, яка звивалася лісом і поза пагорбом.
— Так, пам’ятаю. Ви обіцяли щось розповісти про неї.
— Як обіцяв, то розказую, — відповів Крендал. — Та стежина тягнеться лісом десь на півтори милі. Місцеві діти, що мекають навколо траси № 15 та Мідл Драйв, доглядають за нею, бо часто там бувають. Вони приходять і йдуть… Тепер тут бувають значно частіше, ніж коли я сам був малим. Ти виростаєш, обираєш собі місце і прикипаєш до нього. Та здається, що вони розповідають про все одне одному, і щовесни нова зграйка дітлахів суне сюди. Вони ж і підтримують стежку в порядку ціле літо. Думаю, не всі дорослі знають про неї (тобто деякі, звісно, пам’ятають, але далеко не всі), проте діти знають точно. Закладаюся на четвертак.