Каміла змалечку страждала через колір свого волосся, бо воно відразу привертало увагу інших. Щоправда, знайомі батьків не раз підкреслювали, що в деяких культурах її сприймали б за богиню, а тітка Івона щоразу благала небогу в жодному разі не фарбуватися. Та Камілі хотілося, аби її волосся бодай трохи потемнішало. Зараз, почувши Касьчині слова, дівчина не могла втриматися від сліз. Каська вочевидь знала, як дошкульніше штрикнути. І штрикнула, а все через те, що до класу кілька хвилин тому зайшов Кшисек і запитав її:
— Ти ба! А це що за краля?
— Де? — Каська вдала, наче не розуміє, про що це він.
— Ота білява.
Каська лише плечима знизала, а Кшисек підійшов до Мацека.
— Класна?
— Точно класніша, ніж Каська.
— І коли ти припиниш мені про неї згадувати? Це було давно й неправда.
— А вона думає, що правда. Диви, що витворяє. Чувак! Та вона тут весь тиждень таке виробляла!
— І чого ти її так ненавидиш?
— Та ні, — заперечив Мацек. — Не те, щоб ненавиджу. Мене просто жахливо дратує її тупість. Дратує і втомлює.
— Е-е-е, ну її, — погодився Кшисек, і хлопці заговорили про інше.
Каміла стояла біля умивальника й хлюпала водою на заплакане обличчя. «Почалося, — подумала вона, дивлячись на себе у дзеркалі. — Певне, все життя діставатимуть мене через це волосся». Раптом дівчина здригнулася. Дзвоник на урок перелякав її. Каміла витерла обличчя й вийшла з убиральні. Біля дверей стояв Міхал.
— Не переймайся тим, що плеще Каська, — озвався він. — Вона дурепа. Дістає людей через речі, які від них не залежать.
— А що ти про це знаєш? — якимсь неприємним голосом запитала Каміла.
— Нічого. Просто я знаю, як ти почуваєшся. Зі мною теж було таке в молодших класах. Мене теж діставали. Не через волосся, з іншої причини, на яку я теж не міг вплинути.
— Тобто? — спитала Каміла вже спокійніше.
— Якось розкажу, — пообіцяв Міхал. — Коли краще познайомимося, — і відчинив двері до класу, де саме почався урок географії.
— І ти розмовляла з цим хамлом? — спитала Малгося, щойно Каміла сіла на місце.
— З яким хамлом?
— Ну, Міхалом.
— Отим чорнявим?
— Так.
— То його Міхалом звуть?
— Ага. Жахливий хам.
— А зі мною був навіть привітний.
— Ну, знаєш… Бачила б ти його кілька днів тому.
— Ого! Тоді мусиш мені все докладно розповісти. Через тижневе запізнення я навіть не знаю, хто в класі нормальний, а хто ні. Так, наче прийшла сюди посеред року.
— Прошу не базікати! — гукнув учитель географії, якого гімназисти прозвали Лабрадором. — Як тебе звуть? — спитав він, кинувши докірливий погляд на Камілу.
— Каміла.
— А-а-а, це ти розпочинаєш навчальний рік пізніше за інших. Нагадую, що я ненавиджу пустопорожню балаканину й запізнення. Сподіваюся, що нині ти спізнилася на урок уперше й востаннє.
— Де там, вона ж по-англійському незворушна, — голосно прокоментувала Каська й засміялася. Та цього разу ніхто її не підтримав.
Твір про літні канікули
— Визнаю, що читання ваших творів про канікули справило мені неабияку приємність, — сказала пані Чайка, роздаючи зошити. — Щоправда, є декілька робіт, які написано на відчіпного, але радує, що їх зовсім небагато.
— Бо ви самі сказали, що трійки, двійки й одиниці не ставитимете в журнал, то навіщо напружуватися? — озвався, як завжди, зверхньо Чорний Міхал.
— Авжеж, — у голосі пані Чайки вчувалося глузування. — Я мала на увазі, між іншим, і твою роботу, але не тільки. У класі є й інші ледацюги, та нині ми ними не займатимемося.
— Пані вчителько! — Каміла підняла руку.
— Слухаю.
— Мене тиждень не було в школі. Я цей твір написала, але принесла лише нині… Можна…
— Звичайно, я прочитаю й перевірю. Але гарну оцінку поставлю тільки тоді, коли заслужиш шістку.
— Добре, — відказала Каміла.
— Мабуть, написала про цю свою Англію, — прошепотіла Каська так, щоб усі чули.
— А хіба що? Треба було писати про Нижні Висілки, у яких я ніколи не була й навіть не знаю, чи вони існують насправді?
— Існують, — відгукнувся Білий Міхал. — Я був там колись на канікулах.
— Бо ніде інде тебе б не відпустили, — докинув свої п’ять копійок Чорний Міхал.
— Припиніть! — гримнула пані Чайка. — Ви що, не можете заспокоїтися? Минули всього два тижні, а ви вже поводитеся так, наче не терпите одне одного. Я розумію, що в кожній громаді, навіть такій невеличкій, як клас, виникають суперечності, але подобається вам це чи ні — усім доведеться жити разом протягом найближчих трьох років. Тож буде справді краще, якщо ви поважатимете одне одного. А якщо ні, то принаймні не заважайте й не робіть одне одному капостей.