— Дивись, дивись, Клавко, скільки я грибів назбирав! — по-дитячому радісно хвалився Павло Минович, показуючи повну сорочку «врожаю».
— А хто сорочку пратиме? — суворо спитала його дружина. — Там же, мабуть, і маслюки, і піддубники є. А знаєш, який ядучий у них сік, нічим не відпереш!
— От стерво, завжди зіпсує настрій! Та я… Та я… Сам відперу!
— Ха! Ха! Ха! — гомеричним сміхом залилася та. — Згода! Заодно штанці свого сина попереш!
— Е, ні! Ти не навчила його терпіти, ти й пери!
— Між іншим, він і твій син!
— Я — письменник! Я не можу розриватися!
Неля лише глибоко зітхнула.
— А з вами яка пригода сталася? — спитала Клавка Єлизавету Петрівну. — Де ваш газовий шарфик?
— Випарувався! — пожартував Павло Минович. — Він же із газу! — і засміявся своїм дитячим сміхом.
— Та! — махнула рукою Прохорова. Вона вже заспокоїлася. — Зачепила за гілку і порвала…
Тим часом Неля Мусіївна повчала чоловіка:
— Між іншим, любий, слово «газовий» у сполученні «газова тканина» означає не поетичний зворот, мовляв, тканина легка, як газ, — а походить від назви району Газа, де цю тканину вперше стали виготовляти і продавати в Європі.
— Ой, какіє ми умниє! — зіронізував Павло Минович. — А Газа — це де?
— Це на Близькому Сході, в Палестині!
— А-а-а! Це там, куди пропонував виселити всіх євреїв з України Пивоваров[29]?
Неля різко загальмувала машину і, не дивлячись на чоловіка, стиснула руки на кермі.
— Повтори: що ти сказав?
— Нелько, я пожартував.
— Чому ти, як папуга, повторюєш антисемітські штучки?
— По-перше, це сказав не я, а науковець з Інституту літератури, між іншим, Академії наук…
— А по-друге, — залізним тоном продовжила Неля, — у тебе дружина єврейка.
— Нелько, в машині діти!
— Нехай знають. Я не соромлюсь свого походження.
— Нелько, — миролюбно заявив чоловік, — ти ж сама казала, що євреї бувають різними. Що «мєжду Абрамом Кацнельсоном[30] та його рідним братом Іллею Кацнельсоном-Стебуном така сама різниця, як між РОЛІТом-старшим і РОЛІТом-молодшим»[31]
— І зараз скажу, що Стебун — погань рєдкая, а Абрам Ісакович Кацнельсон — «луч свєта в тьомном царствє».
— Все! Все! Все! Нічого не хочу про це чути! — заголосила Єлизавета Петрівна. — Ці Сіробаби мене вже доконали! Я хочу відпочити, розслабитися! А тут у вас почуваю себе, як на загальних зборах Спілки письменників! Рушай, Нелько!
Та завела двигун і знову повела машину.
— Їсти хочу! — перервав тишу малий Костик.
— О, як я чекала на ці слова! — сказала Єлизавета Петрівна. — Як згадаю, що ти нам влаштував минулого разу по дорозі в Ірпінь, так і досі руки тремтять! На цей раз я підготувалась як слід!
І вона вийняла з сумочки верчик з газети, повний запашного, щойно посмаженого насіння.
— Лізко, ти геній! — вдячно сказала Нелька.
— Ну, хтось же мусить думати про ваших дітей! — пожартувала Прохорова, вилущуючи насінини з лушпиння і кладучи зернятко за зернятком Костикові у рот.
Всі полегшено зітхнули. Година спокою їм забезпечена!
— Слухай, Лізко, — вирішив повернутися до старої розмови Павло Минович, — як ти, росіянка, почуваєш себе у Спілці українських письменників, у ролі, за словами Варі Чередниченко, «другої національності»? Чому ти не воюєш разом з Яковом Городським за відкриття російської секції у Спілці? Натомість укупі зі своєю тезкою Старинкевич[32] з Інституту літератури, також росіянкою, виявляєш примиренські, як каже партія, настрої?
Прохорова мовчки дивилась у вікно.
— Правда, зі Старинкевич усе ясно, — продовжив Сіробаба. — Коли помер Дорошкевич[33], земля йому пухом, і ходили чутки, що його затравили євреї і росіяни, вона демонстративно написала вірша у прозі, присвяченого «своєму вчителеві», тільки тому, щоб показати, що вона, росіянка, не належить до числа тих, хто переслідував її вчителя. А ти? Що тебе спонукає писати українською мовою?
Прохорова мовчала. Здається, вона й сама не могла відповісти на це запитання.
Щоб якось розрядити атмосферу, Неля Мусіївна втрутилася:
— А при чому тут Городськой! Знайшов кого цитувати! Можна подумати, великий письменник! Ти ж сам розказував, як його підколов Малишко на минулому засіданні Президії: «А ви, Якове Зіновійовичу, як писали 25 років тому мурý, те саме пишете і зараз!» Так було, Клавко?
— Ну, не зовсім, — завагалась вона. — Слова «мурá» Андрій Самійлович не вживав.
— Але малося на увазі?
29
30
31
Будинок РОЛІТ складається з двох частин, першу — в стилі конструктивізму — зведено в 1934 році, другу добудовано в 1939 році в стилі так званого «сталінського класицизму».
32
Єлизавета Іванівна Старинкевич (1890–1966) — літературознавець, критик. У 1940-х працювала в Інституті літератури АН УРСР.
33
Олександр Костянтинович Дорошкевич (1889–1946) — літературознавець і критик доби Розстріляного відродження.