— На увазі малося, — впевнено сказав Сіробаба.
— До речі — теж твій… — Павло Минович осікся, — «землячок», — сказав він.
— Хто — Малишко?
— Та ні, Городськой… Ось ти, Нелько, єврейка, ти ж не перейшла на моє українське прізвище? То чого ж вони маскуються під українців та росіян? Ілля Кацнельсон — Стебун, Гольдфайн — Гордєєв[34], Блюмкін — Городськой!
— Павле Миновичу, ви так строго не судіть їх, — утрутилася Клавка. — Письменникам часто хочеться прикрасити літературне ім’я. І не лише єврейським. Серед українських — також: Панченко став Панчем, Губенко — Остапом Вишнею, Башмак — Башем, Мойся — Іваном Ле. І ніхто ж їм не дорікає за це! Не всім же пощастило народитися з таким звучним прізвищем, як Рильський, чи, скажімо, Вишеславський, чи Яновський…
— Чи Сіробаба… — пожартувала Прохорова.
Всі розсміялися.
— Ну добре, — погодився Павло Минович, — а до чого тут російська секція? Це ж Спілка українських, — наголосив він на останньому слові, — письменників? Чи яких?
— Але ж єврейську секцію відкрили! Чому не відкрити російську? — заперечила Єлизавета Петрівна.
— Бо євреї на Україні живуть споконвіків!
— А росіяни? — Єлизавета Петрівна напружилася.
— А росіяни лише з того часу, як почався капіталізм. Українці — чисто селянська нація!
— О-о-о! Так ти Грушевського начитався? Про безкласовість українського народу! — з награною ноткою загрози в голосі запитала його дружина.
— Якщо Максимові Тадейовичу можна, то мені теж!
— Так Максим Тадейович за це й отримав! І за свою передмову до першого тому своїх вибраних творів… І за підтримку «Нарису української літератури»…
— Я теж отримав.
— Але ж не за Грушевського… А за солом’яні хати…
— Тихо! — перебила сімейну перепалку Єлизавета Петрівна. — Хочу тобі, Пашо, відповісти на твоє запитання… щодо «росіянки» і щодо того, чому я перейшла на українську мову… Я тобі чесно признаюся: я не знаю. Я цього не знаю, так само як і того, чому мій батько — росіянин, пролетар до мозку кісток — на свята вдягав вишиванку. Може, тому, що у нього не було іншого святкового вбрання? Чи все-таки не тому? На жаль, це питання так і залишиться для мене загадкою. Так само я не знаю, коли ж відбулася моя «українізація». У школі? Ми ж з Нелькою ходили до української школи. Але ні, тоді я була не така…
— Не така, — підтвердила Неля Мусіївна.
— Можливо, це сталося, коли я потрапила в робітничий літературний гурток і ми там слухали українських письменників, які до нас приходили, можливо, я тоді була зачарована українською мовою, поезією? Може. Але не впевнена.
Вона знову замислилась, а через деякий час продовжила:
— Я — комуністка, як то кажуть, «по зову серця»… Мені близька за духом Ванда, з її чоловічим характером, мужнім підходом до справи, разом із тим я не поділяю її поглядів на українську мову. Я не розумію, навіщо їй треба було писати Сталінові гнівного листа, що у визволеному Львові за один 1939 рік відкрилося 70 нових українських шкіл. Адже до тридцять дев’ятого там було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українські школи. Я цього не розумію. Так само я не розумію: що ж зі мною сталося? От не знаю. А ти, Нелько? Ти ж на Євбазі виросла…
— Це я її українізував! — гордо сказав Сіробаба.
— Нелю Мусіївно, — озвалася Клавка. — А якою мовою ви говорите до своїх дітей?
Неля зам’ялася.
— Якщо чесно, то вдома — російською. До Павла Миновича — українською, а до дітей — російською. Але при людях… ні, не при людях, я неправильно висловилась… — і вона виправилася: — У своєму колі при людях я розмовляю з дітьми українською.
— От чому? — наполягала Клавка.
— Бо бути в нашому колі, в колі українських письменників, і говорити російською — це якось некомільфо… — невпевнено сказала вона.
— Ось воно! — вигукнула, радісно схопившись за думку подруги, як за рятівну соломинку, Єлизавета Петрівна. — Молодець, Нелько! Це те, що треба! Щоб бути часткою цієї спільноти — київської, ролітівської письменницької спільноти, — тобі пасує бути україномовним… І це якесь усвідомлення неможливості опиратися шарму цього середовища… Цієї літературної атмосфери, що її створили Рильський, Сосюра, Малишко, Тичина, Яновський, той же Сенченко, з усіма його «за і проти», той же Сіробаба з його витребеньками…
— Ще й Сіробабу сюди приплела! — вдавано ображено сказав Павло Минович і при цьому задоволено зашарівся від того, що опинився у списку класиків…
Усі в машині розсміялися.
— Ну, все! Стоп! Накладаю табу на ідеологічні розмови! — скомандувала Єлизавета Петрівна.
34
Семен (Самуїл Мойсейович) Гордєєв (Гольдфайн) (1920–1990) — поет, перекладач, журналіст. Писав російською мовою.