— О-о-о! — зіронізував Павло Минович. — Що за слова! «Табу»! Хочеш так само потрапити під критику «за низькопоклонство перед Заходом», як і Старинкевич? Тоді і ти зможеш прославитися.
Здається, Єлизавета Петрівна мала б вибухнути, але згадала, що ще пару днів тому в такому самому ключі піджартовувала над Сіробабою.
— А-а-а! Зло взяло! — єхидно промовив той. — Як стукне, так і грюкне!
Єлизавета Петрівна все-таки не витримала, зірвалася. Тема «незнаменитості» була для неї болючою. Вона завжди пояснювала свою «непопулярність» серед широкого кола читачів тим, що пише на «непопулярні» теми. Тобто її твори, з ідеологічної точки зору, були дуже правильні, навіть партійні, якщо можна так висловитися щодо дитячої літератури, вони й справді виховували майбутнього будівника комунізму. Їх видавали великими тиражами, а от популярними вони не були. Як і ім’я їх авторки — Єлизавети Петрівни Прохорової.
Єлизавета Петрівна спохмурніла, і Клавка знала, що це означає. Зараз почне агітувати за свою улюблену Гермінію цюр Мюлен[35]. Почне в сотий раз розповідати, як, будучи в Австрії молодим старшим сержантом, натрапила на її книги і як вони вплинули на її світогляд. Але ні, на цей раз вона закрутила розмову інакше:
— Так, я не знаменита. Так, я з пролетаріату. Так, я народилась у занюханій робітничій слобідці, а не «в садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть». Так, я виросла в чорних робітничих бараках. Але ці люди, які досі живуть у мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця, теж заслуговують на свою літературу. І вони не винні, що їм усі ваші сільські сюсі-пусі незрозумілі!..
Вона зробила паузу, і Павлу Миновичу вистачило тактовності не перебивати її. Він знав, що зараз краще цього не робити.
Єлизавета почала декламувати:
— Це про нас, — закінчила вона.
— Це хто? — здивувалася Неля Мусіївна, почувши новий вірш у репертуарі подруги.
— Рильський.
— Рильський? — здивувались усі.
Замість відповіді, Єлизавета продовжила:
— І, врешті-решт, я теж маю право писати свої «Казки для дітей робітників», подібно до того, як робила це Гермінія цюр Мюлен.
— Почалося! — закотив очі під лоба Павло Минович.
— Лізко, ну чесно, ну годі! — і собі підтримала чоловіка Неля.
— «Больше я вам, буржуинам, ничего не скажу, а самим вам, проклятым, и ввек не догадаться», — у відповідь Прохорова процитувала чи то серйозно, чи то жартома Аркадія Гайдара[36].
— О, і я знаю віршик про буржуїнів! — озвався Костик.
— Та ти що? — зобразила здивування Єлизавета Петрівна. — Вперед, читай!
Той хвацько почав:
— Дуже правильний віршик, — похвалила його Єлизавета Петрівна. — Головне, що добрий… — пожартувала вона.
— Лізо, а хто такі буржуїни? — спитав малий.
Прохорова не розгубилась:
— Ну, як тобі пояснити, це такі дýрні…
— Дýрні? А пани?
— Теж дýрні.
— Ага.
— А чому у віршику не сказати прямо: «всіх дурних до ‘дної ями», навіщо вигадувати всіляких там «панів» і «буржуїв»?
— Хороше питання!
Єлизавета Петрівна трохи подумала, а потім по-змовницькому запропонувала:
— А давай переробимо! Ми ж з тобою хто?
— Поети!
— Так, ми ж з тобою поети! Слухай:
Сіробаби розсміялися.
— Нема, щоб навчити дитину чогось путнього… — крізь сміх сказала Неля.
— Взагалі-то це ваша дитина. Я тут лузаю йому насіння всю дорогу, а від вас «нікакой благодарності»!
— Та ми благодарні, благодарні! — переконала її подруга і затягла: — Командир герой, герой Чапаев…
Клавка зиркнула на Єлизавету Петрівну, та розпливалася в посмішці. З цією піснею були пов’язані у неї приємні спогади. Це була дворова пісня, у ті часи дуже популярна.
— Он все время впереди, — підхопила Єлизавета Петрівна і вже разом із подругою дитинства продовжила:
35
Гермінія цюр Мюлен (Hermynia Zur Mühlen) (1883–1951) — австрійська соціалістка, письменниця та перекладачка, у 1925 році в Чикаго вийшла її книга «Казки для дітей робітників».
36
Йдеться про твір Аркадія Гайдара «Казка про військову таємницю, Хлопчиша-Кибальчиша та його тверде слово» (1935).