Єлизавета Петрівна стала нервово барабанити пальцями по столу, мовляв, досить уже рибальських байок, — але Сіробаба немов і не чув цього.
— І що добре: в Ірпені можна ловити і вудками, і вершами у ковбанях! У Максима Тадейовича взагалі вудка без грузла. І ловить він, знаєте, на що? На коників! Яких сам ловить! Ти могла б уявити собі, Нелько, Максима Тадейовича, що коників ловить?
— Максима Тадейовича? Запросто! А от Бажана — не можу. І Яновського не можу, — посміхнулася чоловікові та.
— А знаєш, як Максим Тадейович рибалить? — знову звернувся він до дружини, начебто й не було поряд Прохорової і Клавки. Він завжди так робив, коли збирався після застілля провести з Нелею бурхливу ніч. Його мова лилася ліричним струменем, немовби він намагався зачарувати і без того зачаровану дружину.
— Ну, і як? — з величезним зацікавленням в очах запитала Неля Мусіївна, вправно замаскувавши відсутність інтересу до рибальської теми.
— Він любить піти на веслах далеко проти течії, а назад плисти за водою і нахлистом ловити красноперів і в’язів.
— Феноменально! — чемно відгукнулася вона, але явно без ентузіазму.
— А що за чудо ці вальдшнепи! — заплющивши очі, замріяно промовив Сіробаба.
— О, Павле Миновичу, вас на націоналізм потягло[41]? — пожартувала Єлизавета Петрівна.
— Дурна ти, Лізко! Тіпун тобі на язика! — пробудився з солодких спогадів він. — Я не про роман Хвильового, — (це ім’я він промовив майже пошепки), — а про полювання. Уяви собі ірпінську заводь, мжичку, туманець, а він падає в кущі і розгрібає опале листя!
— Хто — Хвильовий? — підколола Прохорова, щоправда, також пошепки.
— Та ні, вальдшнеп! — ворухнув самими губами Сіробаба.
— А я люблю Ірпінь за запахи… — мрійливо сказала Неля Мусіївна. — Навіть запах болота мене приваблює. А як пахнуть тут лугові трави!..
— Особливо, коли їх косить Кость Гордієнко своєю косою!.. — додав Павло Минович, і подружжя розсміялося.
— Ану-ану, чого я ще не знаю? — поцікавилась Єлизавета Петрівна.
— А, тут у Будинку творчості ходить анекдот, як Кость Гордієнко лякає пасажирів поїзда Харків — Київ: він їздить до Ірпеня зі своєю косою! Уявляєш, зустріти такого у нічному вагоні спросоння? — засміялась Неля.
— Жартують, що він приїжджав до Будинку творчості не щоб попрацювати, а щоб покосити траву… — додав хихочучи Сіробаба.
— Це було до війни… — замріяно сказала Неля.
— Так, до війни… Я чув, що цю красу скоро знищать…
— Не лякай мене! — схопилася за серце Прохорова.
— Так, я чув, що у Хрущова великий план меліорації ірпінської заплави. Хочуть вирівняти русло річки, прорити канали і перетворити луги на сільськогосподарські угіддя…
— Та, може, все минеться, — непереконливо заспокоїла його Неля. — Вслухайтеся в цю тишу… — романтично додала вона.
І справді: тиша була просто запаморочлива. Лише десь під верандою рипіла стара чи то сосна, чи яблуня.
Неля процитувала:
— А це хто? — поцікавилася Клавка.
— А це той самий «пресловутий» Городськой. Яків Зіновійович. Написав одразу після евакуації ірпінське привітання своїм друзям-письменникам, які ще були на фронті.
— А-а-а! — без ентузіазму сказала Єлизавета.
Знову запанувала мовчанка.
Неля обвела всіх очікувальним поглядом.
— Ти чого? — здивувався Павло Минович.
— Невже ніхто нічого не помітив?
— А що таке?
— «Незаметно для людей приляжу»! — нагадала вона.
— То й що?
— Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та ще й підсилює їх римою: «приляжу — поклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!
— Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! — розсміялася Єлизавета. — От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».