От і все. Остання стенографістка додиктувала останні речення виступу Максима Тадейовича.
Клавка подивилася на годинник: може, повернутися до зали? Хто там перший у списку доповідачів?
Підсуха[46], Ільченко[47] — молоді автори.
Нутром Клавка відчувала, що ці Рильського і Яновського не зачіпатимуть, — можна піти послухати, примостившись біля стенографістки. Але якщо не Рильського і не Яновського, то кого ж? Адже критикувати треба, така настанова сьогоднішнього Пленуму. Власне, заради цього він і зібраний. І це всі розуміють. Значить, і вони критикуватимуть.
Кого ж?
Ну, безпрограшна ціль — Новиченко. Взагалі прозаїки і поети, тим більше молоді, критиків не люблять. А тут іще такий промах Леоніда Миколайовича: все, що він хвалив — Рильського, «Нарис історії української літератури», Яновського, — все «забраковано» зверху — НИМ. (Клавка дуже сподівалася, що це все-таки не Олександр Сергійович). І хоч Леонід Миколайович і керує партійною організацією Спілки — а ця посада є номенклатурною в ЦК, — це не захистить його від нищівної критики. Он його попередник — Іван Демидович Золотоверхий, який був парторгом за Максима Тадейовича, — його теж ніхто не пощадив: уже півроку, як зняли з посади, а ще й досі топчуться по ньому.
Окрім Новиченка, хто ще може потрапити під приціл критики молодих авторів? Згадавши сутичку Ільченка з Малишком у фойє перед Пленумом, Клавка подумала, що Олександр Єлисейович цілком може Малишка покритикувати. Та й Підсуха може. Взагалі зі своїм знаменитим вибуховим характером Андрій Самійлович спалив мости з багатьма письменниками. Краще не попадатися йому під руку в лиху годину! Малишко умудрився навіть із Рильським погиркатися. Кажуть, що він на зло не друкує Рильського у редагованому ним журналі «Дніпро». Але при цьому на посиденьках на ірпінській дачі Рильських Малишка було помічено не раз. Так само не могли розминутися письменники в Будинку творчості…
Клавка стріпнула з себе спогади і рушила до зали засідань, щоб зосередитись на виступах і на спостереженні за залом.
За трибуною стояв молодий поет Олександр Підсуха. Молоді мали зуб на Малишка, той їх, чесно кажучи, не надто шанував… У Спілці пліткували, що коли його, метра, запросили на поетичний вечір разом з молодняком, він відмовився виступати. Хоча Малишко публічно заявив, що цього ніколи не було.
От і «впіймав» Олександр Підсуха в поезії метра «нестикуваннячко»!
— Хіба можна протиставляти лігвище звіра своїй рідній землі? — спитав молодий поет.
Клавка впівоберта зиркнула на Малишка. Той побагровів. Він не вмів одягати маску, як Максим Тадейович. Зараз накинеться на Підсуху, як бик на тореадора. Аж ні. Не кинувся.
Чесно кажучи, Єлизавета Петрівна, що так любила Малишкову поезію, теж чухала потилицю, вчитуючись у цей вірш і намагаючись у суперечці з Нелею Мусіївною якось виправдати цю стилістичну незграбність, про яку щойно згадав Підсуха. Але так і не змогла, тож безнадійно махнула рукою: «Малишкові можна пробачити все! Кожен може помилитися!»
А от Олександр Ільченко критикує «теорію права на помилку»!
Право на помилку!
О, це одна із тих загадкових фраз, яку ось уже рік обсмоктують письменники з усіх боків. І Клавка досі так і не змогла розібратися, що ця фраза означає. Вона завжди розгублювалася у тих питаннях, де не було інструкції, які не було розтлумачено на папірчику. І тому їй часом здавалося, що вона недостатньо розумна, щоб розібратися у ситуації з «правом на помилку». Та й, здається, самі письменники плутаються. Найбільше звинувачень з приводу винаходу цієї «теорії» падало на Петра Панча і Якова Городського. А також на Максима Тадейовича, який, мовляв, її підтримував. Що ж насправді мав на увазі Панч, коли вперше говорив на цю тему, ніхто вже й не згадає. Клавці запам’яталося, що на зборах минулого серпня вислів «право на помилку» Петро Йосипович ужив «через кому» разом з іншою фразою — «право на сміливість». Право на сміливість критикувати не лише зрадників батьківщини, а й нинішнє начальство, як робив це Гоголь у «Ревізорі», висміюючи городничого. Але за рік ці його слова після різноманітних словесних маніпуляцій і перемелювань настільки було перекручено, що тепер вони сприймались як синонім до «права на ідеологічну помилку». Леонід Новиченко пройшовся своїм критичним пером по цій теорії у «Літературній газеті» якраз за два тижні до постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда». А тут нагодився Остап Вишня і видрукував свій фейлетон «Дозвольте помилитись» за два тижні після цієї постанови. Ось такий дивний збіг.
46
Олександр Миколайович Підсуха (1918–1990) — поет, прозаїк, драматург, перекладач, громадський діяч.