Годинник показував далеко за північ.
Клавка лягла у ліжко і стала дивитися у стелю. Сон не йшов.
Чому приходив Баратинський? Чого хотів? І коли це він встиг? Між кінцем засідання і перед збіговиськом молодих у Кабінеті молодого автора? І що він робив у колі молодих «повстанців»? Він що — з ними? З нього стане виступити на Пленумі проти Максима Тадейовича і Юрія Івановича!
Боже, як вона втомилася!
Розділ 12
«Сьогодні вранці можна поспати трохи довше, — повторювала собі Клавка щоразу, як підхоплювалася з ліжка, щоб перевірити, чи, бува, будильник не передумав дзвонити. Ні, він не передумав. — Спи! Початок засідання аж об одинадцятій!»
Клавка не стільки боялася запізнитись, — як то кажуть, «незаменимых людей нет», — скільки ненавмисне стати саботажницею: без неї справді засідання не може початися, бо вона вчора про всяк випадок забрала з собою додому всі стрічки з друкарських машинок. Після вчорашнього переполоху вона вирішила перестрахуватися. Тож їй верзлось у ранковому сні, що вона таки спізнилася і що таки зірвала початок другого дня історичного Пленуму Спілки радянських письменників України.
З такого переляку вона встала раніше години, на яку був накручений будильник. Може, й на краще. Досить часу, щоб спокійно попити кави з цикорію з рештками молока, випрасувати синє штапелеве платтячко, пристібнути вив’язаний гачком білий комірець і не забути попарфумити його «Белой ночью».
Клавці здавалося, що вона — рання пташка — прилетить на Пленум раніше за всіх, але ні. У фойє вже стояв Іван Ле й нетерпляче чекав на котрусь із машиністок, яка б видрукувала йому список доповідачів для президії. А тут якраз нагодилася Клавка. Вона миттю заправила стрічку, крапнула в коробочку з поролоном води з карафки, промокнула пальці і взялася за роботу.
Талалаєвський[50]
Скляренко[51]
Санов[52]
Городськой
Гордієнко
Тичина
Шеремет
Бажан
Прочитавши дописане олівцем: «не обов’язково в цьому порядку», — вона запитала Івана Леонтійовича:
— Це друкувати?
Той подивився на фразу, ніби не розуміючи, де вона взялася, і з ваганням у голосі сказав:
— Куди воно?.. Якось не тичеться…
Клавка енергійно крутнула валик, що подає папір, і витягла звідти надруковану сторінку.
Іван Леонтійович довго вчитувався у список, ним же, очевидно, складений, про щось розмірковуючи, а потім неуважно рушив до дверей, не відриваючи погляду від аркуша. На порозі він раптом згадав:
— Клавочко, вас просять занести стенограму ранкового засідання в ЦК, відразу по його закінченні.
У неї всередині, в ділянці сонячного сплетіння, завихалася гойдалка, повна щастя. До Олександра Сергійовича! До дорогого Олександра Сергійовича!
— Іще одне, Клавочко, — додав він, — я тут проглянув учорашню стенограму (це який примірник? — здивувалася вона), і маю вам зробити зауваження: у тексті дуже багато русизмів. Подумають, що письменники неграмотні.
— Та що ви, Іване Леонтійовичу! Ніхто не подумає. Усі знають, що усна мова письменника перед тим, як з’явитися на папері, проходить іще через дві пари рук — стенографістки і друкарки. Всі думатимуть на них.
— Думатимуть чи не думатимуть, але в такому вигляді не годиться показувати начальству стенограму.
— Треба було запрошувати інших друкарок і стенографісток. Ці всі, як на підбір, російськомовні. І де ви їх взяли?
— Цить! — обірвав її Іван Леонтійович і озирнувся, чи ніхто їх не почув.
Клавка прикусила язика, зрозумівши, з якої установи приходили ці суворі дами з м’ясистими пальцями і стиснутими вузькими губами.
— Клаво, я вас дуже попрошу, почергуйте, будь ласка, сьогодні біля друкарок. Принаймні, коли стенографістки диктують, виправляйте їх…
Та розчаровано кивнула головою на знак згоди. А їй так хотілося поспостерігати за Пленумом: це ж найцікавіше в світі кіно!
— І передайте їм, будь ласка, щоб друкували не «Новіченко», а «Новиченко», і що «було б» пишеться окремо, а не через дефіс, і що у виразі «у всеозброєнні» — «у» пишеться окремо, і що родовий відмінок не «товариша Сенченко», а «товариша Сенченка».
Ну, що ж. Шкода, звичайно, але Іван Леонтійович мав рацію: треба допильнувати.
За півгодини зібралася вся жіноча команда машбюро. Робота кипіла. «Суворі дами», хоч і були старші від неї щонайменше на 10–15 років, але, як не дивно, не ремствували і досить дисципліновано сприймали всі її мовні зауваження й організаційні настанови. От що значить вишкіл! Між нею і ними виникло навіть щось на зразок коли й не симпатії, то принаймні якоїсь професійної солідарності. Клавка в маленькому віконці поміж порціями стенограми збігала в буфет по ситро і пиріжки (гроші дав їй Корнійчук на «раптом щось треба буде») і пригостила їх, а одна з машиністок (молодша — Ольга Семенівна) поклала їй на стіл шоколадну цукерку «Білочка» фабрики Карла Маркса. Робота ладилася, і навіть старша друкарка — її звали Любов Овдіївна — кілька разів посміхнулася до неї.
50
Матвій Аронович Талалаєвський (1908–1978) — поет, писав російською мовою. У 1950-х — жертва Сталінських репресій