— Це був гідний початок, Річарде Мароу, — мовив він без усяких формальних преамбул.
Тесляр підвівся на ноги і схилив голову.
— Всього тільки одна свічка й трохи чорного пороху.
— Добре сказано, Мароу, добре сказано. Хіба не знаєш вірша: «Ми віднайдемо Єрусалим зі свічниками»?
Тепер подав голос Франклін Ґарет Бартон:
— Ораторія була лише завісою, створеною, аби тільки бути порушеною. Як і всі обіцянки фальшивих ченців. Усі їхні індульгенції, молитви, граматки — все це диявольські облуди, вигадані самим батьком брехні.
Роберт Рафу вирішив уставити своє слово:
— Молитви здатні допомогти мертвим не більш, аніж подих людини здатен зрушити велике судно.
Тему підхопив Вільям Ексмю:
— Грошолюбні прелати й вікарії проводять усе життя в нічній пітьмі. їхній зір сповнився темряви й диму, отож вони повні сліз. Що таке єпископ без багатства? Episcopus Nullatensis. Єпископ Анідешний. Що роблять вони зараз, окрім як тремтять перед шаленою черницею Клеркенвеля? — Це викликало загальний сміх. Усі присутні чули про те, як сестра Клариса постала перед консисторським судом[28] за звинуваченням у проголошенні лжепророцтва, але була негайно звільнена на вимогу народу, що зчинив гамір і волання під стінами суду. — Ці прелати — німі дурні в пекельному царстві, німі собаки, що не гавкають у лиху годину.
Якась жінка вигукнула:
— Вони моляться Діві Брехоматері! Вони вшановують Фому Дурійського!
— їхні будівлі не завдають ані зла, ані добра чоловічим душам, — мовив Ексмю, — але вони можуть обігріти чоловіче тіло, якщо їх підпалити. Воску, витраченого на їхні свічки, вистачило б, аби освітити шлях усім бідним людям і їхнім тваринам.
Усі присутні належали до «вірних» — або, як їх іще назвали, «благочестивих», «передбачених» чи «передречених». Їх було небагато, але вони мали багато імен: у Парижі звалися «apostoli»[29] чи «innocentes»,[30] у Кельні — розумними, а в Реймсі — «humiliati».[31] Вони вірили, що їхня секта існує з Христових часів й що їхнім першим проводирем був брат Христа; вони були переконані, що є істинними послідовниками Спасителя і входять до таємної церкви або спільноти спасенних, яку ймeнyвaли «Congгegaciosolumsalvandorum».[32] Boни вiдкидaли всі обряди та вірування традиційної церкви, засуджуючи їх як атрибути бога цього світу, що зветься Люцифером. Вони вважали, що папа є поплічником диявола, потопаючи у гріху, мов тварина в гної; прелатам і єпископам також судилося повік горіти в пеклі. Церкви були для них палацами Каїна.
Вони звалися «innocentes» або «передбаченими», тому що як істинним послідовникам Христа їм було відпущено всі гріхи. Кожне з них несло у собі частку слави Христової, а їхні дії були цілком зумовлені духом Божим. Вони могли брехати, чинити перелюб чи вбивати людей — без ніяких розкаянь. Якщо хтось із них пограбував жебрака чи відправив когось на шибеницю, йому (або їй) нічого було боятися; душа, чиє тілесне життя було забране, однаково поверталася до свого начала. Передречені могли віддаватися содомії чи лягати з будь-яким чоловіком або жінкою; вони ж бо мусили сповна задовольняти потяги своєї природи, інакше ризикували втратити свободу духу. Вони могли заслужено вбити будь-яку дитину, зачату внаслідок їхніх дій, і кинути її в воду мов черв'яка, без усілякої сповіді; адже дитина теж поверталася до свого начала.
Вони зустрічалися таємно, невеличкими конвентиклями,[33] тому з усіх єретиків їх уважали за найнебезпечніших. Не далі як півроку тому єпископат видав наказ, що забороняв «сходи, конвентиклі, зібрання, союзи, конфедерації та змови» проти Святої Церкви.
Свої імена вони розкривали тільки одне одному і часто не віталися при випадковій зустрічі на вулиці. Передречені були настільки впевнені у своїй святості, що завзято прагнули кінця світу. Ексмю повідомив їм, що великий Антихрист буде фран-цисканцем-відступником; наразі йому було двадцять років, і він мав з'явитися в Єрусалимі наступного року. Помазанцем, тобто другим Христом у Судний день, буде один із них, передбачених; він буде тим Сином Чоловічим, про якого говориться в Апокаліпсисі. Він уже спив крові Христової і своїм явленням звільнить Бога від його страждань через створення світу, він буде зватися «Christ imperator et deus».[34]
Декілька місяців тому в підвалі книгарні Ексмю розповів їм про низку знамень. «Є багато різних знаків, які являться перед тим днем, — сказав він їм, — за якими ми остаточно знатимемо, що цей день близько, а не далеко. Серед них будуть такі знаки або прикмети, що їх проголошує Христос у Євангелії, коли мовить: «І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях». Ви маєте розуміти, що Христос говорить не тільки про чудеса, котрі можна побачити на видимих планетах перед нашими очима, але й про примарні ознаки фатального пришестя, які є вельми тонкими для розуміння».
Тож у наступні тижні він говорив про з'єднані кола та про п'ять ран Лондона. Так само, як кров убитої дитини заволає, коли її не прикрити, тож і кров Христова є видимою лише тоді, коли з неї зняти облудний покров світу. «Ми мусимо вдруге розіп'ята Його на древі, аби Його образ покрив собою все творіння. Христосові в Його смертній погибелі було нанесено п'ять ран; ми мусимо нанести п'ять смертельних ударів по п'ятьох різних місцях плотської церкви, якою є церква сього світу. Звідки п'ять? Бо це образ усього сущого. П'ять радостей. П'ять почуттів. Ми маємо тримірний всесвіт, потрійні обрії землі, повітря та моря, але мусимо додати до них час і простір, що вони є ангелами Божими. Отже — п'ять. Це було оголошено мені словами, що є обраною піснею перед Богом, світочем у нашому житті, медом на згорьовану душу. Коли на Лондоні буде написано вогняні круги, се буде вірною ознакою, що смерть увійшла в ворота. Що суд близько».
Отже вів переконав їх, що п'ять лондонських церков або святинь мусять бути вражені вогнем і смертю. Тільки в такий спосіб можна буде наблизити Судний день.
Ерудит Емнот Галінґ залишив конвентикль і прямував Міхуровою вулицею до свого помешкання в Бевіс-Маркс. До комендантської години лишалося зовсім трохи часу; останні вуличні торгівці пакували свої скрині й ящики, і в останніх променях сонця фруктівники та вафельники намагалися втелющити свій товар перехожим, які поспішали додому. Він пройшов повз трактир під назвою «Поборники», звідки донеслися слова «корона» та «мир»; хмільні відвідувачі сперечалися щодо рішення короля Річарда відпливти до Ірландії незважаючи на погрози з боку Генріха Болінґброка, висланого до Франції. Але Емнота не хвилювали такі справи; він дивився на події цього світу з нудьгою, що межує з неприязню. Що йому той король? Мов соломинка на підошві.
Він купив собі вафлю за фартинг і, вгризаючись у хрустку скоринку, поставив собі питання: «Якою є тривалість цієї ночі?». Він навчав себе геометрії, або мистецтва метрики. Цього дня сонце було в 21-му градусі та шести мінутах від Тельця — гарний день для сухожиль і серця. Всім відомо, що світ було створено на весняне сонцестояння і що Бог створив людину в квітні; отже ця пора мала чимало магічних властивостей. Але чи гарною буде ця ніч для дослідів? Під час комендантської години Емнот займався алхімією, ретельно зачиняючи всі вікна в своєму будинку чорними завісами, щоби ніхто не побачив гарячого вугілля. Саме він виготовив порох і приніс його Річардові Мароу до зеленого сараю попід монастирськими стінами.
«Це гарний порох, — сказав він тоді — Береш дві унції калієвої селітри та півунції самородної сірки, потім змішуєш їх у ступці з червоним оцтом. Запахло сіркою? Тоді додаєш нашатир і натрієву селітру, перемішану з дрібним вугіллям. Звідси чорнуватий відтінок. Висушуєш у череп'яному полумиску над слабким вогнем, а коли добре просохне, товчеш, доки не отримаєш отакий дрібний порох. Він такий крихітний, що його можна просіяти крізь решето! Найкраще вугілля для цієї справи — липове».