36
О першій годині вони перетнули кордон штату Массачусетс і в’їхали до Нью-Гемпширу, а Лілі заледве хоч слово сказала, відколи вони вранці виписалися з мотелю в Онеонті. Тепер же, дорогою на північ до Білих гір, єдиним звуком в автівці був шурхіт двірників, що змахували сніг з лобового скла. «Надто нервується для балачок», — подумала Джейн, зиркаючи на свою мовчазну супутницю. Вночі в спільному номері вона чула, як та вовтузиться й крутиться в сусідньому ліжку, і сьогодні очі Лілі були запалі, обличчя витягнуте, кістки мало не просвічувалися крізь бліду шкіру. Якби Лілі Сол набрала кілька кілограмів ваги, вона була б гарненькою. Але зараз, дивлячись на неї, Джейн бачила живого мерця.
«Може, вона саме така і є».
— Ви сьогодні залишитеся зі мною?
Запитання пролунало так тихо, що мало не загубилось у шурхоті двірників.
— Подивлюся за ситуацією, — відповіла Ріццолі. — Там вирішу.
— То можете не залишитися.
— Ви там будете не сама.
— Вам, певно, додому хочеться. — Лілі зітхнула. — Маєте чоловіка?
— Так, я заміжня.
— І дітей?
Джейн завагалася.
— У мене дочка.
— Не хочете розповідати про себе. Не довіряєте мені.
— Я мало вас знаю.
Лілі подивилась у вікно.
— Усі, хто мене по-справжньому знали, мертві. — Пауза. — Окрім Домініка.
Завіса снігу за вікном ставала дедалі щільніша. Вони пробиралися крізь густий сосновий ліс. І вперше Джейн засумнівалася, що її «субару» впорається з дорогою, якщо й далі сніжитиме.
— Та й чому ви мали б мені довіряти? — гірко засміялася Лілі. — Тобто ви знаєте про мене тільки те, що я намагалася вбити двоюрідного брата. І облажалася.
— Той напис на стіні Лорі-Енн, — сказала детектив. — Він призначався вам, так? «На мені гріх».
— Бо так і є, — пробуркотіла Лілі. — І я ніколи не припиню за нього платити.
— І стіл було накрито на чотирьох. Це символізувало родину Солів, я правильно розумію? Вас було четверо.
Лілі потерла очі, подивилась у вікно.
— Я остання. Четверта за столом.
— Знаєте, я теж убила б того сучого сина, — сказала Джейн.
— Вам це краще вдалося б.
Почався підйом. «Субару» важко видирався на гору, буксуючи в усе глибшому свіжому снігу. Ріццолі глянула на свій мобільний і побачила, що зв’язку немає. В останні миль п’ять вони жодного будинку не проминули. «Може, варто розвернутися, — подумала вона. — Я мушу оберігати цю жінку, а не завезти її в гори, де вона замерзне до смерті».
Чи це взагалі та дорога?
Вона примружилася, дивлячись уперед, намагаючись побачити вершину. А тоді помітила хатину, що сиділа на самій верхівці скелі, мов орляче гніздо. Інших будинків поблизу не було, і на гору вела лише ця дорога. Безперечно, звідти відкривається дивовижний краєвид долини. Вони поїхали у ворота, відчинені спеціально для них.
Джейн промовила:
— Мені здається, що тут максимально безпечно. Коли ворота замкнені, сюди неможливо пробратися. Він вас тут не дістане, хіба що крила відростить.
Лілі подивилася вгору на скелю.
— І ми не зможемо втекти, — тихо завважила вона.
Біля хатини стояло два автомобілі. Джейн стала за «мерседесом» Сансоне, і жінки вийшли з машини. Ступивши на під’їзну доріжку, Ріццолі оглянула грубо оброблені колоди, з яких було складено будинок, гострий дах, що підносився в повне снігу небо. Тоді підійшла до багажника по речі й, щойно захляснула його, почула за спиною гарчання.
З-за дерев чорними привидами вигулькнули двоє доберманів, так тихо, що вона їх до останнього не помічала. Жінки завмерли на місці, а пси наближалися, вишкіривши ікла.
— Не біжіть, — пошепки застерегла Ріццолі. — Навіть не ворушіться.
І дістала пістолет.
— Балане! Баку! Назад!
Пси зупинилися, озирнулися на господарку, яка з’явилася на порозі хатини.
— Пробачте, якщо вони вас налякали, — сказала Едвіна Фелвей. — Випустила їх погуляти.
Джейн не сховала зброю. Вона не довіряла цим тваринам, а вони помітно не довіряли їй, бо не зрушили з місця, тільки й дивилися на неї чорними зміїними очима.
— Вони захищають свою територію, але швидко розбираються, хто друг, а хто ворог. Тепер усе буде добре. Просто заберіть зброю та йдіть до мене. Але не поспішайте.
Ріццолі неохоче повернула пістолет до кобури. Вони з Лілі поволі проминули псів, піднялися на ґанок: добермани стежили за кожним їхнім кроком. Едвіна впустила жінок у велику простору вітальню, у якій пахнуло димом. Над головою вигинались арками балки, а на стінах, обшитих вузлуватими сосновими дошками, висіли голови лося та оленя. У кам’яному каміні потріскували березові колоди.
Мора підвелася з дивана, вітаючи їх.
— Нарешті ви доїхали, — сказала вона. — З цим снігопадом ми вже почали хвилюватися.
— Дорога сюди паршива, — відповіла Джейн. — Ви коли приїхали?
— Вночі, одразу після дзвінка Фроста.
Ріццолі підійшла до вікна, яке виходило на долину. Крізь завісу снігопаду виднілися далекі гори.
— Їжі тут удосталь? — запитала вона. — Пального?
— Вистачить на кілька тижнів, — відповіла Едвіна. — Мій приятель постійно поповнює запаси, разом з винним погребом. Маємо багато дров і генератор на випадок, якщо пропаде електрика.
— І я озброєний, — додав Сансоне.
Джейн не почула, як він увійшов до кімнати. Розвернулася й була дещо спантеличена тим, який він похмурий. Остання доба сильно його змінила. Тепер вони з друзями були в облозі, і це залишило відбиток на його виснаженому лиці.
— Я радий, що ви залишитеся з нами, — мовив він.
— Насправді… — Ріццолі глянула на годинник. — Ситуація здається мені доволі безпечною.
— Ви ж не думаєте виїжджати сьогодні, — втрутилася Мора.
— Я сподівалася на це.
— За годину буде вже темно. Дороги не чиститимуть до ранку.
— Вам варто лишитися, — погодився з нею Сансоне. — Їхати буде погано.
Джейн знову визирнула з вікна, на сніг. Подумала про буксування шин та порожні гірські дороги.
— У цьому є сенс, — визнала вона.
— Отже, вся банда лишається ночувати? — спитала Едвіна. — Тоді піду замкну ворота.
— Пропоную випити, пом’янути Олівера, — сказала Едвіна.
Усі зібрались у великій вітальні, навколо велетенського каміна. Сансоне підкинув у вогонь чергову березову колоду, тонка кора засичала, заіскрила. Надворі стало темно. Стогнав вітер, постукували вікна. Раптовим протягом з каміна до кімнати видуло хмарку диму. «Наче Люцифер проголошує своє прибуття», — подумала Джейн. Двоє доберманів, які лежали поряд з кріслом Едвіни, раптом підвели голови, мов відчули запах чужого.
Лілі встала з дивана, підійшла до вогнища. Попри ревіння вогню, в кімнаті було прохолодно, і, накинувши ковдру на плечі, жінка дивилась у вогонь, що кидав оранжевий полиск на її обличчя. Вони всі були тут мов у пастці, але справжньою бранкою була саме Лілі. Та людина, навколо якої вирувала темрява. За весь вечір вона майже нічого не сказала, ледь торкнулася вечері й не взяла келих вина, коли всі підняли тост.
— За Олівера, — тихо мовив Сансоне.
Келихи було піднято в мовчазному, сумному вшануванні. Ріццолі трохи сьорбнула й посунула свій келих до Мори: їй хотілося пива.
Едвіна сказала:
— Ентоні, нам потрібна свіжа кров. Я маю кількох кандидатів.
— Я не можу нікого до нас запрошувати. Не зараз. — Чоловік подивився на докторку Айлс. — Мені прикро, що вас у це втягнули. Ви ніколи цього не хотіли.
— Знаю одного чоловіка в Лондоні, — вела далі Едвіна. — Впевнена, він захоче до нас. Уже запропонувала його кандидатуру Ґоттфрідові.
— Вінні, зараз це недоречно.
— А коли ж? Він працював з моїм чоловіком багато років тому. Сам єгиптолог і, певно, зможе дати інтерпретацію всьому, що Олівер…
— Ніхто не замінить Олівера.
Коротка відповідь Сансоне, здається, заскочила Едвіну.
— Звісно ні, — нарешті відповіла та. — Я не мала цього на увазі.
— Він учився у вас, у Бостонському коледжі? — запитала Джейн.