— Чим тобі допомогти, мамо? — запитала Джейн.
— Нічим. Ти ж із роботи, то посидь.
— Хочеш, я натру сир?
— Ні-ні, ти, певно, втомилася. Гебріел сказав, що всю ніч не спала. — Анджела швиденько помішала в каструлі дерев’яною ложкою. — Не розумію, чому ти й сьогодні мусила працювати. Це нерозумно.
— Така в мене робота.
— Але це ж Різдво.
— Скажи це поганцям.
Джейн дістала з шухляди тертку й почала натирати шмат пармезану. На цій кухні неможливо було сидіти спокійно.
— А чому Майк та Френкі не допомагають? Ти, певно, весь ранок куховарила.
— Та ти знаєш своїх братів.
— Так, — пирхнула Джейн. «На жаль».
У вітальні, як завжди, горлав з телевізора футбол. Крики чоловіків доєднувалися до ревіння стадіону — всі віншували якогось типа з пружним задком та м’ячем зі свинячої шкіри.
Анджела швиденько оглянула бобовий салат.
— О, на вигляд непогано! Чим заправляла?
— Не знаю, це Гебріел готував.
— Тобі так пощастило, Джейні. Твій чоловік уміє готувати.
— Пару днів помуч татка голодом, і він теж навчиться.
— Не навчиться. Так і змарніє за столом, чекаючи, поки обід сам до кімнати запливе.
Анджела зняла каструлю з плити й перевернула над друшляком, висипаючи готові ньокі. Коли пара розсіялася, Джейн побачила її мокре обличчя, обрамлене пасмами волосся. Надворі вітер пронизував крижані вулиці, а тут, на материній кухні, від спеки горіли обличчя й вікна вкривала пара.
— А ось і матуся, — сказав Гебріел, заходячи до кухні з Реджиною на руках. — Дивіться, хто вже прокинувся.
— Щось вона недовго поспала, — зауважила Джейн.
— Це під футбол? — Гебріел засміявся. — Наша дочка точно вболіває за «Патріотів». Чула б ти, як вона завивала, коли «Дельфіни» їм забили.
— Дай її мені.
Джейн розкрила обійми й притиснула непосидючу Реджину до грудей. «Моїй дитині лише чотири місяці, — подумала, — а вона вже намагається від мене втекти». Розлючена маленька Реджина прийшла до цього світу, вимахуючи кулачками, червона від крику. «Невже тобі так не терпиться вирости? — питала себе Джейн, заколисуючи дочку. — Не хочеш трохи довше побути маленькою, дозволити тримати тебе, тішитися тобі, поки роки не вивели тебе за мій поріг?»
Малеча схопила матір за волосся й боляче смикнула. Джейн поморщилася, прибрала чіпку ручку. І раптом подумала про іншу руку, холодну, позбавлену життя. Чиясь інша дочка нині лежить у морзі, розрубана на шматки. «Ну ось, Різдво. Сьогодні мені як ніколи не варто думати про мертвих жінок». Але цілуючи шовковисте волосся Реджини, вдихаючи аромат мила й дитячого шампуню, вона не могла викинути з голови іншу кухню й те, що дивилося на неї з кахляної підлоги.
— Агов, ма, там перерва. Коли їсти будемо?
Джейн підвела очі: до кухні вкотився Френкі, старший брат. Востаннє вони бачилися рік тому, коли він прилетів додому на Різдво з Каліфорнії. Відтоді плечі в нього стали ще ширші. Здавалося, Френкі щороку збільшується, руки були вже такі м’язисті, що висіли тепер не прямо, а арками, мов у горили. «Стільки годин у спортзалі, і що це йому дало? — подумала Джейн. — Став більший, але точно не розумніший». Вона кинула схвальний погляд на Гебріела, який відкорковував к’янті. Вищий і стрункіший за Френкі, він мав будову скакуна, а не ваговоза. «Якщо маєш мізки, — подумала вона, — кому потрібні м’язи монстра?»
— Обід за десять хвилин, — повідомила Анджела.
— Тобто до третьої чверті не закінчимо, — відповів Френкі.
— Може, просто вимкнете телевізор? — запропонувала Джейн. — Це ж різдвяний обід.
— Так, і якби ти вчасно з’явилася, ми поїли б раніше.
— Френкі, — обірвала його Анджела. — Твоя сестра працювала всю ніч. І бачиш — вона мені допомагає. Тож не чіпай її!
У кухні запанувала тиша: брат із сестрою обоє здивовано подивилися на матір. «Невже ма хоч раз стала на мій бік?»
— Що ж. Класне Різдво, — сказав Френкі й вийшов.
Анджела переклала ньокі в глибоку миску й полила паруючим телячим соусом.
— Ніякої поваги до жіночої роботи, — пробуркотіла вона.
Джейн засміялася.
— Це ти щойно помітила?
— Наче ми на ту повагу не заслужили? — Анджела потяглася за великим ножем і атакувала пучок петрушки з дрібним кулеметним стукотом. — Це я винна. Треба було його краще виховати. Хоча насправді винен твій батько, це він приклад подає. І зовсім мене не цінує, ні в чому.
Джейн зиркнула на Гебріела, який скористався моментом і втік із кухні.
— Ем… Мамо? Тато чимось тебе роздратував?
Анджела глянула на доньку через плече, лезо ножа зависло над порубаною зеленню.
— Ти не хочеш знати.
— Хочу.
— Джейні, я про це не говоритиму. О ні. Вважаю, що кожен батько заслуговує на повагу від своєї дитини, хай би що чинив.
— То щось він таки вчинив.
— Кажу тобі, я про це не говоритиму.
Анджела згребла петрушку, притрусила нею ньокі в мисці. Тоді потупцяла до дверей і загорлала, перекрикуючи звук телевізора:
— Обід! Сідайте!
Попри наказ Анджели, Френк Ріццолі з синами ще кілька хвилин не могли відірватися від екрана. Почалося шоу в перерві, і полем закружляли довгоногі дівчата в блискітках. Троє чоловіків Ріццолі сиділи, не зводячи з них очей, тільки Гебріел підвівся, щоб допомогти Джейн та Анджелі занести частування до їдальні. Хоча він ані слова не сказав, погляд у нього був красномовний.
«Відколи це різдвяний обід став полем бою?»
Анджела грюкнула мискою картоплі об стіл, увійшла до вітальні й схопила пульт. Одним натиском вимкнула телевізор.
Френкі застогнав:
— Ну мам, там Джессіка Сімпсон має бути за десять…
Тут він помітив, яке в матері обличчя, і негайно замовк.
Майк першим зіскочив з дивана. Без жодного слова слухняно прослизнув до їдальні. Його брат Френкі та Френк-старший пішли слідом, значно похмуріше.
Стіл був накритий неймовірно. У кришталевих підсвічниках мерехтіли свічки. Анджела розклала сині з золотом порцелянові тарілки, і лляні серветки, і нові винні келихи, недавно куплені в магазині посуду «Данск». Та коли вона сіла й оглянула цей бенкет, у погляді не було гордості, саме кисле невдоволення.
— Як чудово, місіс Ріццолі, — сказав Гебріел.
— О, дякую. Я знаю, ти можеш оцінити, скільки зусиль потребує таке частування. Бо ж сам умієш готувати.
— Ну, я стільки років жив сам, що й вибору не мав. — Він опустив руку під стіл, стиснув долоню Джейн. — Пощастило знайти дівчину, яка готує.
Треба було додати «коли руки доходять».
— Я навчила Джейні всього, що сама знаю.
— Ма, можеш передати баранину? — гукнув Френкі.
— Перепрошую?
— Баранину.
— А що сталося з «будь ласка»? Не передам, поки не почую цього слова.
Батько Джейн зітхнув.
— Та ну тебе, Енджі. Це ж Різдво. Можеш просто нагодувати хлопа?
— Я цього хлопа тридцять шість років годую. Не вмре з голоду тільки через те, що я прошу трохи чемності.
— Ем… ма? — втрутився Майк. — Чи могла б ти, ем, будь ласка, передати картоплю?
І смиренно додав ще раз:
— Будь ласка?
— Так, Майкі, — передала йому миску Анджела.
Певний час ніхто не говорив, чутно було лише, як жують щелепи й шкрябають порцеляну ножі. Джейн глянула на батька, який сидів з одного краю столу, тоді на матір з іншого. Їхні погляди не зустрічалися. Вони цілком могли б їсти в різних кімнатах, така між ними була прірва. Джейн не часто розглядала батьків, але сьогодні відчула в цьому потребу, і побачене її засмутило. Коли вони встигли так постаріти? Коли в мами з’явилися ці складки на повіках, а татове волосся так порідшало?
Коли вони зненавиділи одне одного?
— Джейні, може, розповіси, чим була така зайнята цієї ночі? — запропонував батько, дивлячись на дочку й ретельно уникаючи Анджели.
— Ем, тату, ніхто не хоче про таке слухати.
— Я хочу, — втрутився Френкі.