— Дивилися вчора? «Расінґ» вчергове розгромив «Стад де Реймс». Не те, що раніше.
Він глянув на мене круглими очима. Мовчки підпалив цигарку, весь у роботі, і став писати далі. Я дійшов висновку, що промахнувся: він уболівальник «Реймсів». Іншим разом я підняв аркушики, що злетіли додолу. Він мовив до мене металічним голосом:
— Дякую, юначе.
— Знаєте, я навчаюся в ліцеї Генріха IV.
— Ми там добре позабавлялись. У мене залишилися приємні спогади.
Я страх як пишався цими кількома словами. Тому поділився радістю із Сесіль. Вона б із задоволенням його побачила. Але її попередній контакт із Клубом був до того невдалим, що вона не бажала більше там з’являтися.
Великі майстри пера давно помітили перевагу жінок над чоловіками та віддали їм зверхність у психологічному чутті. У Клубі ніхто не виявив зміну моєї поведінки. А от Сесіль таки примітила щось незвичне. Ми бігали Люксембурзьким садом та сіли перепочити біля фонтану Медічі.
— Що з тобою, Мішелю?
— Трохи задихався.
— Маєш дивний вигляд.
— Невже?
— Якісь проблеми?
— Ні.
— Справа в ліцеї?
Вона не відступалася. Видатні письменники тонко спостерегли межу жіночої наполегливості: аж доки жінка не вдовольниться жаданим, а герой не зізнається. Таж це гніт до бомби! Перечитавши вдосталь літератури, я вирішив ні в чому не зізнаватись. Я проаналізував поведінку Ізабелли Арчер, Джейн Ейр та Маргарити Ґотьє[117], тому знав, що вони ладні взятися за зброю, проти якої чоловіки безсилі.
— Ти не маєш права мені брехати, братику.
— Я й не брешу.
— Якби це було важливо, ти б мені сказав?
— Сесіль, годі. Ходімо, ще одне коло.
Ми поволі побігли. Я зловив її погляд: вона мені не повірила. Майстри пера нерідко вирішували проблему своїх героїв їхньою втечею, проте в жодній з прочитаних книжок двоє протагоністів не бігли разом.
— Говори, що хочеш. Ти справді дивний.
Я нічого не сказав Сесіль. Я нічого не сказав Ігорю. Щовечора я сподівався на відповідь. Коли лунав телефонний дзвінок, усі бігли до апарата. Клопотання Моріса не дали результатів. Знайомі його готельної подруги змушували себе вмовляти. Та вона й далі випитуватиме. Ніхто не міг нам пояснити, чому Франк дезертирував та що з ним сталося.
— Хто не літав на штурмовику «Іл-2», ніколи не зрозуміє солодке відчуття керування цією праскою, — пояснював мені Леонід. — Особливо коли винищувач «Мессершмітт-109», що майже на дві тонни легший та на 200 км/год швидший, приклеївся до тебе, як безтямно закоханий. А з тебе вже тече піт, аж яйця холонуть. Ти чуєш, як довкола тебе свистять кулі, у кабіні пробоїна, твій кулеметник захлинувся власною кров’ю, відмовила ручка керування. Ти не знаєш, що робити. Ніхто не вчить тебе, як вийти з безнадійної ситуації, бо ніхто звідти не вибирався живим. Твій єдиний бог — Парашут. Хочеш вір, хочеш ні, але я ніколи собі не казав, що вже край. Двічі мені вдавалося сісти, один раз я розбився. Сім разів я був поранений. Ніколи не втрачав віри у свою щасливу зірку. Двічі або тричі я був на волосинку від смерті. Спершу в нас не було кулемета у хвостовій частині. А потім, коли Іллюшин[118] установив його під видовженим ліхтарем, стало ще гірше. «Горбатий» став нестійкий, мов безногий каліка на самокаті. З віддачею гармат 37 мм на точність стріляння годі було покладатися. «Батько народів» розлютувався не на жарт. Вони знали, що це означає. Вони гарували дні і ночі. Ми пересіли на двомісні моделі з новими моторами та броньованим корпусом. Під кінець 42-го нарешті стали постачати правильні «ілюші», з гарматами калібром 20 мм, от з ними ми піддали жару. Наші бомби розчищали територію радіусом у тисячу квадратних метрів. Ми штабелями вкладали їхні танки та їхні «штуки»[119]. Війна відштовхнулась від Уралу й понеслася у зворотному напрямку.
— Ти справді був знайомий зі Сталіним?
— Мене представили після танкової битви під Прохорівкою. Коли мій літак збили, мені поранило плече. Він подякував за мою сміливість, нагородив новоствореним орденом Кутузова й оголосив мене героєм. На решту він наводив страх. А я його не боявся. Він це відчув, і йому сподобалось. Я розмовляв з ним, як з другом, як будь з ким іншим. Він сказав: «Леоніде Михайловичу, здається, ніхто не знає стільки анекдотів, як ти». Розуму не доберу, звідкіля він дізнався. Він попросив розповісти кілька. І я взявся до оповідок — я й так щовечора розважав ними товаришів. Він реготав на все горло. Що рідко траплялося. Його штаб так само сміявся. Ми чимало випили за перемогу. Ми були щасливі. Ми знали, що незабаром виграємо війну. Він поцікавився, чи не знаю я, бува, анекдотів про нього. Сміх умить притих. Що я міг відповісти? Мій генерал аж тремтів. Якби я сказав «так», ризикував бути розстріляним на місці чи відісланим чортзна-куди. Якби відповів «ні» — він би мені не повірив. Я без розбору відповів, що один знаю. Він попросив розповісти. Отак ми й потоваришували.
117
Ізабелла Арчер — героїня роману Генрі Джеймса (1843—1916) «Жіночий портрет» («The Portrait of a Lady»; 1881). Джейн Ейр — героїня роману Шарлотти Бронте (1816—1855) «Джейн Ейр» («Jane Еуге»; 1847). Маргарита Ґотьє — героїня роману Александра Дюма (сина) (1824—1895) «Дама з камеліями» («La Dame aux Camélias»; 1848).
119
«Штука» (нім. Junkers Ju 87 «Sturzkampfflugzeug») — німецький пікірувальник і штурмовик «Юнкерс Ю-87» часів Другої світової війни.