— Цікаві такі, ці пуголовки з Політеху. Сильні в математиці й непогані в шахах. Візьмемо от цього: був би нічогеньким гравцем, якби так не беріг свій зад. Надто вже боїться програти.
— Пригостиш нас келихом? — поцікавився Павло.
— Пригощу, як почнеш прогресувати. Бачу, це буде не скоро.
— Цього разу ти вскочив у суточки! — наближаючись до столу, кинув Віржиль.
— Та ви просто купка слиньків, — сказав Леонід, здійснивши чотири ходи білими і чорними. Мат! Навіть мій кіт не схотів би з вами зіграти.
Віржиль і Павло, більше не наполягаючи, пішли геть.
— А ти, — звернувся до мене Леонід, — завершиш партію і спробуєш допетрати, чому цей дурник здався. Принаймні він розгадав партію.
Я втупився в шахівницю й поставив на місце короля.
— У нього була вигідна позиція, так?
— Це нескладно. Не очевидно, однак досить просто. Я дам тобі наводку. Минулого тижня вже була схожа ситуація, мінус один кінь.
Я хвилин двадцять роздивлявся шахівницю, наче намагався відгадати секрет ієрогліфів.
— Ти славний, Леоніде. Але я цього не розумію. Шахи як математика: я в них нульовий.
— Як почнеш одного дня використовувати мозок, що спить десь там, у твоїй голові, він тобі допоможе.
— Я тільки цього і прагну. Як то робиться?
— Якби я знав, то не був би таксистом. А мав би повні кишені грошиків.
— Ти коли-небудь був справді п’яним?
Він замислився, перебирав давні спогади.
— П’яний як чіп, маєш на увазі? Двічі або тричі, коли був молодим, відчував, що злегка крутилося в голові. Під час війни я напивався. Але завжди міг устояти на ногах.
Мадлен з Ігорем усе намагалися згодувати йому страву дня. Він ледь її торкався та брався за черговий кухлик «Кот-дю-Рону» — най бережеться той, хто відмовлявся освіжити його.
— Я плачу. Я не п’яний. Я не скандалю. Роби свою справу — принеси мені випити.
— Леоніде, — казав Ігор, — ти зовсім не їси. Схуд так, що й не впізнати. Не уявляю, як ти досі тримаєшся на ногах. Одного дня в тебе не стане сил кермувати.
— Я ніколи в житті не потрапляв у аварію.
— Знаю, я втручаюся не у свою справу, — правила далі Мадлен. — У вас лише кістки та шкіра. Ви гарний чоловік, Леоніде. Але якщо й далі буде в тому ж дусі — жодна жінка на вас не гляне.
— Однією проблемою менше.
— Мені здається, у вас проблеми з алкоголем.
— Мадлен, це без алкоголю в мене проблеми. Як казав мій батько: «Поки руки не тремтять, життя прекрасне». От що дійсно погано, коли починаєш розливати повз. Горілка зігріває наші серця. Єдиний алкоголь, що не замерзає… Я розповідав вам анекдот про Леніна і Горького?
Вони спробували згадати й один за одним закивали головами.
— Одного прекрасного дня Горький вирішує провідати свого давнього друга Леніна та запрошує розпити рубль горілки[121]. Ленін покликається на певні обмеження, накладені революцією, і відмовляється пити більш як полтину. Але Горький добре його знав: до повстання він запросив його на Капрі, напились тоді до чортиків. Він наполягав, зауваживши, що два таких значущих діячі можуть собі дозволити малесеньку надбавку і ніхто не наважиться їм дорікнути. Ленін палко заперечує, тоді Горький запитує, у чому ж криється справжня причина такої впертості. Ленін хапається за голову й відповідає: «Розумієш, Олексію Максимовичу, коли я востаннє розділив з другом рубль горілки, це так ударило в голову, що я відчув обов’язок виступити перед робочими, вони ж бо на мене так чекають. І от я досі ніяк не допетраю, що ж я міг їм тоді такого сказати, що вони потім наробили стільки дурниць».
Часто після уроків у мене не залишалося часу на Клуб, додому не хотілося, отож я йшов до бібліотеки мерії, особливо відколи там з’явилася Крістіан. Підприємство її чоловіка перевело його з Тулузи в Париж, а вона тут зовсім нікого не знала. Перехідний період дався їй непросто. Вона ніяк не могла звикнути ні до похмурого міста, ні до Марі-П’єр — головної бібліотекарки, яка невідомо чому взяла на неї неприязнь, відповідно, скидала на неї найнеприємнішу роботу, як-от розкладати книжки чи вимагати в читачів сплатити штраф: сантим за кожен прострочений день. Крістіан покірно виконувала всі доручення. Її акцент відчувався з першим же словом. Коли я вперше її побачив, подумав був, що вона прикидається. Вона була зовсім не така, як Марі-П’єр. Та лишень вилучала картки з книжок. Натомість Крістіан додавала коментар до кожного видання: «Чудовий вибір» чи «Вам сподобається, це кращий з його романів». Якщо їй не подобалася книжка чи автор, вона вдовольнилася простим: «Про цю книжку побутують різні думки».
121
1924 року почали випускати першу радянську горілку — в народі «риковку» (за ім’ям тодішнього голови Раднаркому Олексія Рикова). До слова, низькоякісну (принаймні таку продавали пролетаріату). Тоді 0,5 літра «риковки» коштував 1 рубль. Звідси й вислів. (Прим. пер.)