Зателефонувала Сесіль: мене не було в зазначений час у Люксембурзькому саду. Сказав, що занедужав. Я відчув за голосом, що вона не повірила.
— Що тобі болить, Мішелю?
— Нічого.
— У тебе дивний голос.
— Це все хронічний бронхіт.
— Якщо зможеш, завтра я буду в Люксембурзькому саду.
Я подався до «Бальто». Бо надто кортіло поділитися з Ігорем. Він саме розігрував партію з Вернером. Імре уважно стежив. Я сів навпроти нього, вичікуючи слушного моменту.
— Маєш паскудний вигляд, — постеріг Імре.
— Що з тобою? — спитав Вернер.
— Не хочу забивати вам баки своїми проблемами.
— Скидається, що в тебе хтось помер, — видав Ігор.
— У тебе хтось помер? — підхопив Імре.
— Не в тому річ.
— Якщо ніхто не вмер, то скинь цю гримасу, — підсумував Ігор.
— Не перебільшуй, — відповів Вернер. — Дозволь йому виговоритись.
Щойно я схотів почати розповідь, як помітив Лоньона. Він стояв поруч, між Вернером та Ігорем, — як завше, ніхто не помітив його приходу. Ми ж бо його виявили, але, скільки він тут простояв, не знали.
— Що, Великовухий, усе винюхуєш? — кинув Імре.
— Облиш, — утрутився Ігор. — Краще тут не розмовляти.
— Діло каже, — дивлячись на мене, тихим голосом підхопив Лоньон. — Особливо по телефону. Але якщо люди більше не розмовлятимуть, життя стане геть сумним, вам не здається?
Він обернувся й котячим кроком попрямував до сусіднього столика, за яким безтурботно грали Володимир з Томашем, не здогадуючись, що їх кібітцерують.
— Що він цим хотів сказати? — поцікавився Вернер.
— Здається, я розумію, — сказав я, втупившись у масивний силует Великовухого.
Увечері ми марно чекали на батьків дзвінок.
Жульєтт захвилювалася.
— Донечко, татові твоє занепокоєння не допоможе. Він зателефонує нам за першої ж нагоди.
Аби її заспокоїти, мама зателефонувала Морісу: жодної новини.
— Я ж казала. З чого він узяв, що зробить щось більше за дядечка Моріса з усіма його зв’язками? Завжди думає, що він наймудріший.
Я зустрівся із Сесіль біля фонтану Медічі, маючи намір усе їй розповісти. Не встиг я підійти, як вона вийняла з кишені листа від П’єра.
— Тримай, нарешті він тобі відповів.
Люба Сесіль,
пробач за таку затримку, визнаю: халатно поставився до своїх епістолярних обов'язків. Мав кепський настрій. Мене втішила твоя відданість роботі над першою частиною, проте я не впевнений, чи ти вибрала правильну стежину, щоб висвітлити цього стариганя. Ти робиш йому послугу, приписуючи його першим крокам усі ці джерела впливу. Уважніше з ними: комунізм не є ані варіацією, ані еволюцією сюрреалізму, як ти припустила. Я б скористався з того, що крокодил іще живий, щоб поставити про нього кілька таких запитань, що висвітлять його менш доброзичливим. З нетерпінням чекаю на продовження.
Опитування серед моїх друзяк у белоті й жокарі та решти, з ким я це обговорював, обернулося катастрофою. Чхали вони на політику. Демократія — остання казкова вигадка капіталізму, інструмент збереження сталого порядку. Експлуатовані не апатичні й не тупі, просто вони запроданці. Їм кидають крихти, а вони допадаються до них, мов зголоднілі пацюки. Вони свято довіряють політиці де Ґолля. Особливо після чуток про переведення нашого полку до метрополії. Ось чого їм треба: скористатися цим. Революція? Навіть чути не хочуть. Сьогоднішні пролетарі марять скороваркою, телевізором і машиною з трейлером. І як з такими телепнями зачинати революцію? У мені вмерло бажання бодай щось писати. Моя видатна книжка про всесвітнє щастя розвіялась над гірськими плато Константіни [123] . Сенжустизм виявився ще тою дурістю. Навіть сам Сен-Жуст не наважився вивести теорію. Навіщо намагатися довести свою правоту, коли реальне життя зводиться до одного: вижити чи вмерти? Тільки тут розумієш, що гуманізм — нісенітниця. Повага до оточення до добра не доведе. Усіх час передавити. Питання життя і смерті. Закон еволюції. Я змарнував три зошити по сто двадцять сторінок, щоб відкрити їм очі на потребу з чистим сумлінням винищити усіх ідіотів та свободоненависників, не дати їм усе занапастити. Записав цілу купу дурниць про революцію, безглуздя демократії й безчестя виборчого права, і все це задля стада телепнів, що нас оточують. Учора ввечері, повернувшись із патрулювання, я все знищив. Сенжустизм був чудовою мрією, що навіки зникла в безжальному полум'ї багаття.
123
Константіна — місто в Алжирі, столиця однойменної провінції, розташоване на висоті близько 640 метрів над рівнем моря.