— У автобусі чи в кіно ти ризикуєш набагато більше.
— Книжка хоча б хороша?
— Що зачаровує — тут не так багато подій. Дія відбувається в кенійському заповіднику, серед воїнів масаї. Це історія про дівчинку, твою ровесницю, що подружилася з левом. Він не дресирований. Справжній хижак. Вона живе в злагоді з дикими звірами, але не з людьми.
Я простягнув їй книжку. Але Жульєтт була десь далеко.
— Тобто Франк когось убив? Правильно?
— Наразі він зник. Переховується. Тато цим займається.
— Як його впіймають, що з ним буде?
— Підозрюю, сяде до в’язниці.
Вона залишилася замисленою. Нерон скрутився калачиком у ногах ліжка й заснув.
— Надовго?
— Залежить від того, що він накоїв.
— На нас також чекають неприємності?
— Не знаю.
— Якщо тато його не знайде, то не повернеться?
— Він має займатися магазином.
— Можна, я сьогодні спатиму в тебе?
Коли я прокинувся, Жульєтт уже не було. Нерона та «Лева» також. На мене чекали аж два уроки математики в Чахлика, і я вагався, чи йти мені. Варто було би набрати Сесіль, щоб порадитися, чи треба просити рецепт Молотова і чи не хоче вона побігати. Але мені здалось, що сьогодні неслушний день для зустрічі з Сесіль. Я б нізащо не зміг від неї будь-що приховати. Я схопив припасеного «Серцедера»[124] та пішов до ліцею.
Я саме перетинав майдан Пантеон, як уловив знайомий голос за спиною:
— Іди вперед. Не обертайся. Зверни на вулицю Валетта, на правий бік. Дивись під ноги. Не читай на ходу!
Я став спускатися вулицею Валетта. Юрба учнів чекала біля входу до колежу святої Варвари.
— Стій! Заходь у цей будинок!
Я штовхнув двері дому номер 13. Трохи пройшов малоосвітленим коридором та обернувся. Переді мною стояв Франк.
Одного дня бої припинились. Кінець бомбардуванням, авіаційним кулеметним обстрілам, вибухам, спалюванням танків і гармат, їдкому смороду керосину, і вигорілому лісу, і нелюдському репету. Мир, нарешті. Ніяких переможних вигуків, о ні. Тривожна тиша. Міста, знищені скільки сягає око, перетворені на монументальні пустелі будівельного сміття. Цивільні — розгублені — втратили все. Вулиці, стерті з лиця землі. Трупи — вже несила закопувати. Полонені — безкінечними ланцюгами, брудні, пелехаті. За що? Хто? Чи можна почати все спочатку? Кількома місяцями раніше, під час Польської кампанії, звільняли з таборів. Неможливо описати та зрозуміти. Виявлення трупних навалів, індустрії смерті, когорт ходячих скелетів, тифу, переможців, жалюгідніших за переможених. Ганьба, ненависть, безумство. Пекельні табори поблизу німецьких міст діяли до квітня. Вендета німецьким солдатам і цивільному населенню.
8 травня ескадрилья Леоніда повернулась із завдання останньою. Для нього той вечір так і не став святковим. Йому довелося прочекати кілька тижнів, щоб у неділю, 24 червня, взяти участь у Параді Перемоги на Красній площі. Попри дощове небо, це був найвеличніший військовий парад на пам’яті людства. Тріумф, яких не знали з часів Римської імперії. Сотні барабанників і когорта фанфаристів грали «Прощання слов’янки», і сльози страху наверталися на очі захоплених мільйонів тих, хто вижив. Незліченна армія пліч-о-пліч дефілювала перед маршалами: Жуковим на білому коні, Рокосовським на вороному. Штандарти й прапори переможених армій рейху, кинуті впереміш до ніг переможців, що видерлись на трибуну Мавзолею Леніна. На чолі своєї ескадрильї винищувачів «Як-9» Леонід тричі пролетів над Москвою. Того ж вечора з рук батька народів отримав другу «Золоту Зірку» Героя Радянського Союзу.
Переживши сорок сім місяців безперервних боїв, полковник Леонід Михайлович Кривошеїн побачив спустошену країну і Ленінград, своє місто, уражене настильним вогнем; дізнався, що батьки давно померли через голод, холод і хвороби, а майже всі друзі загинули в боях чи під час бомбардувань. І не знайшов ніяких слідів Ольги Анатоліївни Пиріжкової, своєї коханої. Він не мав жодної звістки про неї, вона не писала йому понад три роки.
За два дні після повернення нічний кошмар обірвав його серце й кинув у холодний піт. Його літак горить і падає, крутячись мов дзиґа, а сам він застряг у кокпіті[125], лише дивиться на землю, що наближається так невблаганно. Наступні ночі принесли демонів війни, які прилетіли його мордувати та прокручувати в голові кадри різанини цивільних і військових. Розстріли, зґвалтування, репресії, привиди депортованих переслідували його й зривали щоразу о пів на третю ночі. Отак і лежав без сну та навідріз відмовлявся від снодійного, що виписав йому лікар, майор Ровін. Вживати ліки означає бути хворим, а він, попри цю втому, почувався цілком здоровим. Він терпляче сидів у кабінеті, навпроти молодого лікаря, що копирсався у численних медичних довідниках, не втрачаючи надії знайти спосіб лікування, ставлячи два-три навідних запитання й знову поринаючи в книжки. Дмитро Володимирович Ровін, відслуживши в санітарній службі, вижив у тих же боях, що й Леонід. Його дивувало, як це вони жодного разу не зустрілись, хоча були поряд. То був лікар, який не вірив у силу ліків, переконаний, що ми самі винні в усіх наших бідах. «Тут ми застрягли в кам’яному віці», — казав він, наче перепрошував.
124
«Серцедер» («L’Arrache-cœur»; 1953) — роман французького письменника Бориса Віана (1920—1959).