Він украй скептично та спантеличено виписував ліки і, здавалось, щиро дивувався, як ті допомагали. Вони досить швидко стали нерозлучними. Ровін мав три якості доброго друга: він без упину говорив про війну, безпробудно пиячив та був нічогенький шахіст.
— Я не знаю, чим тебе лікувати.
Леонід вирішив виснажити свій організм, щоб змусити його спати. Битва із самим собою. Він самотньо блукав аж до світанку. З першими звуками горна приєднувався до тренування морських піхотинців — найважчого серед армійців. Він відшукував у собі приховані резерви, що дозволяли тримати шалений темп, який задали аджудани[126] рядовим другого класу. Вдень він ішов на повітряну базу, щоб ретельно впорядкувати резерв запасних деталей повітряного флоту — надмірна і непотрібна робота, якої ніхто йому не доручав. Він наважувався поставати проти військової бюрократії задля припинення замовлянь чортзна-чого, а що ширилися чутки про його призначення комендантом повітряного району, йому обіцяли все владнати. Сергій Іллюшин особисто запропонував йому працювати в конструкторському бюро й долучитися до розробки проекту авіації далекої дії для рейдів у глибокий ворожий тил. Леонід не уявляв себе на сидячій роботі інженера, ще й у Москві — він марив тільки небом. Іллюшин наполягав. Леонід погодився за однієї умови: він буде першим льотчиком-випробувачем, — але відповіді так і не дістав.
Вечорами він пив і грав із Ровіним. Алкоголь на нього не діяв. Він збільшив дозу. Вливав у себе кілька пляшок горілки у парі з партнером по шахах, що валився ще до того, як його перемагали, врешті падав, отупілий від утоми, а за годину зривався від сну, мов пружинка. Набряклі повіки, важкі скроні, ковадло десь глибоко в черепі та коваль, що гатить молотом у чоло. Лише мішечки колотого льоду, що їх він прикладав до самого ранку, давали незначне полегшення.
Однієї ночі, прогулюючись набережною Неви, він відчув оманний та незрозумілий запах. Він повернувся до своєї кімнати. Запах прийшов за ним.
— Не відчуваєте, як тут щось смердить? — запитав він хлопців у казармі. Вони принюхались і не виявили нічого, окрім запаху вареної капусти… Ні, це не вона. Десь розкладаються трупи.
Шукали — даремно. Гнилий запах залишався, остогидлий та їдкий. Ніхто не сумнівався в Леонідові. Герой Радянського Союзу, один з найушанованіших людей країни, наближена до Сталіна особа. Генерали і політдіячі ставилися до нього з повагою та обережністю. Знову все обнишпорили: прочесали підземелля, найтемніші закутки фортеці, обійшли береги річки, прилеглі руїни палаців. І все ще не покладали надії виявити місце масових поховань. Жодного сліду так і не знайшли. Нестерпний запах не відступав. Попри пориви північного вітру, що змітав усе на своєму шляху, попри прикладання кількох хустинок до носа чи навіть протигаз. Смердота все одно проникала. Не давала спати, дихати. Лікування в іменитих університетських лікарів виявилося марним. Він сам знайшов спосіб приглушити запах. Промочував хустинку в горілці, й алкоголь усував сморід. Він аж хмелів від того. Але смердота просочувалася й крізь горілку. Він запитував себе, чи не гниє він ізсередини. Після чергової поразки знаного професора, що запропонував один шлях: тривалу багаторічну терапію геть без гарантій, Леонід вирішив покласти цьому край. Він пережив чотири роки війни не для того, щоб згодом згаснути на очах. То було миттєве рішення. І очевидне. Він упорядкував справи, написав листа сестрі в Москву, заповівши їй свій скромний спадок, та попросив поховати його на Тихвінському кладовищі Олександро-Невської лаври. Він підготувався. Боявся, що буде тривожно, моторошно, що роздиратимуть жалощі, натомість почувався легко та спокійно. Спорожнив пляшку горілки й прибрав на столі. І, перш ніж піти, вирішив згадати десять найкрасивіших речей, що бачив у цьому житті, а по десятій натиснути на гашетку. Він подумав про маму Марину, її всепрощальну усмішку, про заразливий сміх сестри. Згадав урбаністичні пейзажі довоєнного, ще не зруйнованого Ленінграда, найпрекраснішого міста на землі. Промайнули образи молодості, північного сяйва над Ладозьким озером, Ермітажу зі зниклими скарбами, Петрогофа з терасними садами, Нікольського морського собору з безліччю сяйних ікон, біло-блакитний Смольний монастир із позолоченими маківками в чистому небі. Він із жахом зрозумів, що всі принади його міста датовані епохою царів і священнослужителів, його ж покоління принесло самі руїни. Залишивши по собі таку розруху, він не заслуговує на життя. Полічив по пальцях.