Леонід знав, що людство на порозі технологічної революції, тому одразу схотів стати її учасником. Після закінчення війни, маючи в арсеналі німецьке обладнання і науковців, що їх захопили Червона армія та НКВС, радянські конструктори затіяли запекле змагання за піонерство у створенні реактивного літака. Після тривалої тяганини ГУДБ відібрало два конструкторських бюро для розробки винищувача, здатного брати висоту в 12 500 метрів, з радіусом дії щонайменше 700 кілометрів та швидкістю у 850 кілометрів на годину: скажені швидкість і характеристики гіпотетично забезпечили б країні вирішальну перевагу у вірогідній війні проти вчорашніх союзників. Перед Леонідом стояв стратегічний вибір. До якого конструктора звернутися? До солідного Яковлєва? Чи до молодих інженерів Мікояна й Гуревича, які, здавалось, розпоряджалися необмеженими ресурсами та зв’язками? Про їхній новий «МІГ» ширилися найліпші відгуки, але він не був з ними знайомий. Натомість знав Олександра Яковлєва. Він пілотував усі його винищувачі: почав війну на «Як-1», а завершив на наступній версії «Як-3», відповідно, надав чимало цінних указівок щодо модернізації моделей. Яковлєва не здивувало прохання. Він знав його як льотчика, тому погодився прийняти до команди пілотів-випробувачів. Навіть продемонстрував йому модель реактивного літака — майбутнього «Як-15». Леонід нічого не пояснив Соні, окрім факту переведення на нову роботу до Москви. Вона не могла поїхати з ним. Він чекав докорів. Вона погодилася на тривалу розлуку. Він залагоджував останні адміністративні формальності від’їзду, коли зателефонував Яковлєв:
— У нас проблема, Леоніде Михайловичу. Я змушений анулювати нашу домовленість.
— Чому?
— Наказ Тимошенка[128]. Мені шкода.
Нарком оборони зажив паршивої репутації. Ровін відмовляв шукати пояснень. Озвірілий Леонід вирішив, попри заборону, приєднатися до команди Яковлєва. Він домігся московської зустрічі з Семеном Тимошенком, який прийняв його вельми люб’язно:
— Неможливо дозволити тобі приєднатися до команди МІГ чи Яковлєва. Смертність пілотів-випробувачів зашкалює, отож не може бути й мови, щоб Герой Радянського Союзу ризикував життям у такій небезпечній справі.
— Щодня на війні я ризикував більше.
— Із вісімдесяти пілотів твого випуску вижив тільки ти. Ти входиш до п’яти відсотків російських солдатів, що пережили війну від першого дня. Тільки уяви, що скажуть, якщо з тобою щось станеться. Час поступитися місцем молодим. Та й узагалі, пілоти-випробувачі — холостяки.
— Я розведусь завтра зранку.
— Це зайве.
— Я можу служити своїй країні.
— Ти матимеш нагоду.
— Я хочу літати. Я змушений звернутися до сам знаєш кого.
— Він мені сказав, якщо з тобою бодай щось станеться, відповідатиму я.
Леоніду запропонували очолити полк армійської авіації. Велика честь для чоловіка його віку. Ідея підвищення його ані на мить не втішила. Підлеглість військових не що інше, як покірність долі. Йому слід було усвідомити, що настав час постаршати. Слава й медалі не тішили його так, як думка про керування літаком, можливість літати, опинитися сам на сам із безкраїм небом. Друзі повторювали, що варто переключитися, завести із Сонею дітей, створити справжню сім’ю. Він відхрещувався, що почувається птахою в клітці та помре від нудьги за роботою в чотирьох стінах.
Восени 46-го Леонід дізнався, що державна авіакомпанія «Аерофлот» набирає пілотів для обкатування нових рейсів. Він без вагань подав свою кандидатуру, очікуючи на зустріч із розкритими обіймами. Йому відмовили через брак свідоцтва пілота цивільної авіації. Він узяв відпустку та вступив до Ленінградського інституту інженерів цивільного повітряного флоту. Найважче йому далася англійська, проте свідоцтво він отримав з першого разу. Компанія вчергове відхилила його кандидатуру, бо норовлива натура не підходила до їхнього стриманого пілотського складу. Сміявся весь аеропорт Шереметьєво. Цього разу він звернувся до кого належить. Леонід Кривошеїн став тим поодиноким пілотом, єдиним з гвардії, що покинув ряди Червоної армії задля роботи в «Аерофлоті», де його призначили другим пілотом новенького «Іл-12» сполученням Москва — Лондон.
Уже наступного року він став першим пілотом. Керування власним літаком робило його найщасливішою людиною на світі. До переліку почесних титулів додалася виправдана репутація справжнього ловеласа. «Аерофлот» зробив його обличчям нової рекламної кампанії: Леонідова світлина в красивій темно-синій уніформі прикрашала листівки компанії. Він був герой. Кожен росіянин знав його ім’я та заслуги. Усі діти під час своїх ігор хотіли бути ним. Його фото надрукували в підручниках. Про нього говорили з повагою, гідною напівбогів, він і сьогодні залишався б народним героєм, якби під час проміжної посадки в Орлі не зустрів Мілену Рейнольдс.
128
Тимошенко Семен Костянтинович (1895—1970) — радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1940), Народний комісар оборони СРСР (1940—1941).