— Ви що, із секретної служби?
Я помчав на вулицю Лапласа. Прилетів у «Буа-Шарбон» ледь по шостій. Франка не було. Я сів у глибині кафе за вранішній столик. Замовив лимонадне пиво. Хазяїн грав у чотириста двадцять одно із тим самим клієнтом, а за барною стійкою сиділи ті самі бандитські фізіономії. То запросто могли виявитися лягаві, які зараз мене затримають. Я чекав. Франк не прийшов. У нього проблеми? Звідки мені знати, чи його не схопили? Ризиковано питати в хазяїна, чи той його бачив. Я чекав максимально довго. Мені слід було повернутися за п’ятнадцять сьома. При мені були лише гроші Ігоря. Хазяїн підозріло глянув на мій наполеондор, але взяв і мовчки приніс решту. Дорогою я постійно озирався. Франка так і не помітив. Я випередив маму на п’ять хвилин. Коли вона готувала вечерю, я пішов до неї на кухню.
— Що сьогодні робив, Мішелю?
— У нас була математика та французька. Вчителька англійської захворіла.
— Знову!
— А як справи в магазині?
— Не знаю, до чого братися. Через відсутність твого батька ми щодня втрачаємо замовлення.
— Думаю, він скоро повернеться.
— Сподіватимемось. До того ж у мене наступного тижня семінар, який я не хочу пропускати.
— Скажи мені одну річ, мамо. Ти дійсно розлючена на Франка?
— Розлючена?.. Ні.
— Ти про нього не говориш. І не здаєшся стурбованою.
— Я більше нічим не можу йому допомогти. Проте це мій син, і він залишиться ним назавжди, хай би що він накоїв.
— Якби він із тобою зв’язався, що б ти зробила?
— Порадила би відповідати за свої вчинки.
— А якби він попросив про допомогу?
— Напоумила би здатися поліції та довіритися французькому правосуддю. У нього немає варіантів. До чого ці запитання?
— Ми про нього ніколи не говорили. Я не знав твоєї думки.
Мама зателефонувала в готель «Алетті». Їй відповіли, що тато виселився. Вона була здивована почути, що він поїхав до Марокко.
Від самої Москви «Іл-12» летів над щільною піною хмаровиння. Білосніжне сонце освітлювало непорочне східне небо. Зачаровані магічною виставою, Леонід і його другий пілот Сергій геть забули про заглушливий гул моторів.
— Маєш плани на вечір? — поцікавився Леонід.
— Хочу сходити в кіно. Хоч у Лондоні можна побачити американські фільми.
Він обернувся до бортрадиста, що сидів позаду «скляної кабіни», сконцентрований на своїй роботі, тому цього разу розмови не чув. Нова стюардеса Олександра, якій заслужено присудили титул «кращий зад компанії», принесла їм гарячого чаю з бісквітним печивом. Вона саме подавала Леонідові склянку, як той занепокоєно прислухався.
— Ви це чуєте, Олександро Вікторівно?
— Нічого підозрілого, командире.
— Я ж вам казав, люба, звіть мене Леонідом.
— Командире, з мотору номер два долинає підозрілий звук, ніби хтось б’є молоточком! — кинув ошаленілий Сергій.
Леонід вслухався — обличчя перекосив жах.
— Товаришу другий пілоте, потрібно конфіскувати молоток у суб’єкта з двигуна номер два!
Сергій став тиснути кнопки. Лампочки загоралися та згасали.
— У суб’єкта з двигуна номер два молоточок конфісковано, мій командире.
— Ну ось, Олександро. Ніякого шуму. Вам безмежно пощастило, що я на цьому літаку.
— Командире, я чую зітхання з мотору номер два.
— Сергію Івановичу, настав час повернути молоточок суб’єктові з мотору номер два.
Сергій понатискав ті самі кнопки.
— Молоток повернуто, командире. Паршивець просить серп.
Усі вибухнули реготом. Бортрадист підвівся й простяг депешу Леонідові.
— Погані новини з Лондона, мій командире, — прокоментував бортрадист.
Якщо смог зими 52-го був найубивчішим і забрав чотири тисячі життів, отруєних сірчаним газом сотень тисяч вугільних пічок, вихлопними газами та промисловими викидами, то смог зими 51-го увійшов до хронік як один з найстрашніших на пам’яті британської столиці. Видимість не перевищувала двадцяти метрів, і стояв сморід тухлих яєць. Лондонці й без того бачили всяке, тож сміливо тішилися жартами про випадкові купання у водах Темзи — холоднуватої о цю пору, чи не так? — та підбадьорювалися згадкою про те, що саме цей облудний туман надихнув Клода Моне вигадати імпресіонізм. Лондон неодноразово бував ізольованим від решти світу. Жоден літак не міг приземлитися в аеропорту Гітроу. У вівторок, 9 січня 1951 року, Леонід дістав наказ змінити курс на Париж, він сподівався приземлитися в Ле-Бурже. Однак паризький аеропорт був перевантажений такими ж неочікуваними пасажирами, і їх перенаправили в Орлі. Настав кінець дня, але досі ніхто не міг спрогнозувати тривалість їхньої вимушеної проволоки. Леонід очікував обурення пасажирів, але звістка про затримку не зчинила негативної реакції на борту. Серед двох дюжин росіян Леонід перевозив замміністра й делегацію із семи членів Верховної ради, які вирішили скористатися метеорологічними негараздами на благо франко-радянських відносин. Було б добре знайти таксі й готель для делегації. Чи є місця в «Мьорісі»[130]?
130
«Мьоріс» (1838) — готель класу люкс для привілейованих верств суспільства, один із найстаріших готелів Парижа, утілення французької пишноти.