Я повсюди тягав за собою мій «Брауні» й намагався фотографувати все довкола. Зізнаюсь, виходило так собі. Персонажі губилися в кадрі та стовбичили, мов вимуштрувані вояки, облич і взагалі не розбереш. Фотографії були ніякі. Крім того, я фотографував заблизько. Час від часу мені таки вдавалось уловити якийсь вираз чи почуття. Та як можна фотографувати непоміченим? До всього, треба було тримати на мушці непередбачуваного ворога: Жульєтт. Люба сестричка була молодша на три роки, і їй не треба було обирати між таборами. То була чистокровна, аж до кінчиків пальців, Делоне. Справжня кокетка, чия шафа була вщерть набита ганчір’ям. І вона ще плакалась, що не має чого вдягти. Цілими днями Жульєтт сушила голову над тим, у чому ж вийти. Сама невинність, вона витягувала з батьків усе, чого бажала. Наївне та щиросердне личко було звичайною маскою. Мама цілковито їй довіряла й часто запитувала, чи я дійсно прийшов у названий час. І тут янголятко безжалісно мене здавало одним лише непомітним кивком.
Це неабияке невиправне базікало могло теревенити годинами, аж до того, що всі вже забували, про що йшлося на початку. Вона цілковито окупувала все поле розмов: тут не місце конкурентам. І слова не докинеш — можна лише капітулювати. Жульєтт накривала опонентів безперервним градом слів, які безупинно вилітали з її рота. Усі з неї насміхались. Дідусь Філіпп звичайно звеличував її до небес, але водночас називав «моя гарненька цокотуха». Він не соромився забороняти розтуляти рота за його присутності, бо вона його втомлювала. А Енцо говорив, що в неї в животі поселилася стара буркотуха.
— Ти справжня chiacchierona[29], точнісінько як моя кузена Ліа з Парми.
Отак прізвисько і прижилося. Жульєтт його ненавиділа. Коли хотілось дошкулити, її називали chiacchierona — це затуляло їй рота. Траплялося, що вона починала теревенити ще на початку вечері й не припиняла свого настирливого монологу. Тоді батько ляскав долонею по столу.
— Жульєтт, досить! Ми вже ситі по горло! Яка ж балаклива ця мала!
Вона одразу завзято заперечувала:
— Я не балаклива! Ніхто мене не слухає.
Я страх як не любив гаяти час. Єдиним гідним заняттям для мене було читання. Але в нашій сім’ї ніхто по-справжньому й не читав. Мама, до прикладу, цілий рік воювала з «Книгою року»[30], що дозволяло цим вихвалятися й робило її серйозним книгоїдом. А тато пишався тим, що взагалі не читав.
У Франка в кімнаті були суто політичні трактати. Дідусь Філіпп поважав лише Поля Бурже[31], чиї романи обожнював ще замолоду.
— Хоч як крути, а довоєнна література — то геть інша штука.
Він скуповував цілі книжкові колекції в книгарнях вулиці Одеон. Ні, він їх не читав, просто складав домашню бібліотеку. А я був непоборним читачем. Можна сказати, читав за всю родину. Спросоння я вмикав світло, хапав книжку і більше не випускав із рук. Маму чисто бісило, що я буквально не висував носа з книжки.
— Тобі що, більше нема чим зайнятись?
Вона не зносила, коли я не слухав, що вона до мене зверталася. Після низки невдалих спроб дістати від мене бодай якусь відповідь вона сама видирала книжку з рук. А ще мама вигадала дієвий спосіб догукатися мене вечеряти: вона вимикала просто з кухні світло в моїй кімнаті, тож мені залишалося човгати до них. Хоча я читав і за столом, чим дратував уже тата. Я читав, чистячи зуби у ванній. Їм доводилося тарабанити у двері, щоб я поступився місцем. Читав на ходу. Дорога до ліцею забирала п’ятнадцять хвилин. Ця чверть години читання розтягувалася на добрих тридцять хвилин, а то й довше. Тому я виходив заздалегідь. І все одно запізнювався, за що мене безперестанку залишали після уроків за кожні три запізнення без вагомої причини. Я навіть не пояснював цим кретинам, які начебто нас чогось навчали, що мої запізнення були обґрунтовані та неминучі. Маю визнати: мій янгол-охоронець таки захищав мене та скеровував. Бо я жодного разу не вдарявся в стовп та не потрапляв під машину, переходячи вулицю із книжкою в зубах. Я оминав собачі какавельки, які псували паризькі тротуари. Я нічого не чув. Нікого не бачив. Просуваючись як у тумані, дивом я неушкодженим добирався до школи. Не покидав читати практично на всіх уроках, ховаючи розгорнуті книжки на колінах. Жоден учитель мене так і не застукав. Я вчергове запізнювався, коли кілька захопливих сторінок сковували мене на невизначений час простісінько посеред тротуару. Найгірше було із пішохідними переходами: я невиправно не встигав, аж доводилося мені сигналити.
30
«Книга року» («Livre de l’année») — перелік переможців щорічної літературної премії «Найкращі книжки року».
31
Поль Бурже (1852—1935) — французький критик і романіст, відомий насамперед своїми психологічними романами.