Неначе огорнений темрявою, він наблизився до недоторканної дарохранильниці, що випалила на ньому довічне клеймо.
Тато умудрився повернутися в найневдаліший момент. Комісар Буррель саме збирався викрити ім’я вбивці. Останні п’ять хвилин ми тільки й чекали розгадки поліційної енігми[133]. Фатальної миті відчинилися вхідні двері і до квартири, зовсім не поважаючи невизначеного злочинця, увійшов тато. Неголений та непривітний, він скидався на чоловіка, що не спав дві доби, подорожував стоячи в залюдненому коридорі. Проігнорувавши мамині запитання, він чкурнув до ванної, а ми півгодини простояли під її дверима.
— Ну що там, Полю? — поцікавилася мама.
— Я його не зайшов.
— Я ж казала. Поїздка була зайвою. Марнування часу.
Вони лягли спати. Ми залишилися роздосадуваними, бо так і не дізналися, хто вбив торговця сиром.
Посеред ночі до мене прийшов тато. Я відчув його руку на плечі. Вмикати лампу він не схотів. Я пошепки переповів йому події, що слідували після дзвінка Ігоря. Як я не дочекався Франка, а він з’явився наступного ранку дорогою до Генріха IV.
— Я прогуляв четвер, п’ятницю та суботній ранок. Я не винуватий. Мені вдалося перехопити листа з ліцею. Тобі треба цьому якось зарадити.
— Я цим займусь. Де він тепер?
— Ночує по підвалах, змінюючи їх щодня.
— А друзі?
— Він сказав, що вони здадуть його поліції, тому може покластися тільки на нас. Він наляканий. Нікому не довіряє і постійно насторожі. У нього револьвер.
— Для чого?
— Сказав, що не дозволить себе впіймати.
Тато сидів мовчки. Я чув його глибоке дихання. Він пробурмотів:
— Цього не може бути… Як ви взагалі зустрілися?
Дорогою в ліцей Франка я так і не помітив. Дійшовши до майдану Пантеон, я почув його кроки трьома-чотирма метрами позаду. Це його манера. Він мене направляв. Ми спустилися вулицею Муфтар один за одним. Зайшли до невеличкого бістро на вулиці Сансьє. Я поцікавився, чи вчора були якісь проблеми.
— Гроші приніс? — запитав він, досі на голках.
Я передав під столом сімсот франків Ігоря. Франк ніяк не чекав на таку суму.
— Звідки ці гроші?
— Друг позичив.
— Ти сказав, що це для мене?
— А як інакше? Йому вдалося зв’язатися з татом. Він буде завтра-післязавтра.
— Якщо його готель прослуховують, лягаві дізнаються, що я в Парижі.
— Ти бачиш тут лягавих? У тебе манія переслідування.
Він був невдоволений. Підійшов до хазяїна і дав йому грошей. Мабуть, був винен. Увесь на нервах.
— Час ушиватися.
Замість того щоб піти геть, ми простояли неподалік метро. Вдавали розмову. Франк не зводив очей з бістро. Його трохи попустило. Ми опинилися в Саду рослин. Він курив сигарету за сигаретою, «Сельтік». Запропонував мені.
— Я не курю. Що сталося?
Він не відповів. Накрапав дощ. Ми сховалися в Національному музеї природознавства. Жодного відвідувача, тільки ми. Двоє працівників розставляли тази для води: скляна стеля протікала. Ми прилаштувалися у великій галереї навпроти опудала жирафа.
— Ми були в оранському тилу, на гірських плато. Контролювали регіон. Там діяли невеликі банди фелахів, досить мобільні. Нам ніяк не вдавалося їх виловити. Ми прочісували села. Ловили поодиноких. Передавали на допит офіцерам-розвідникам — крики було чутно за сотню метрів. Вони їх забивали. Часом грузили у вертушки, які поверталися порожнем. Після допитів їх вивозили в поле, наказували тікати. І вони бігли, а їх розстрілювали.
— Хочеш сказати, ти їх убивав?
— Тут цього не зрозуміти, там це буденність. Така вже війна. Вони, до речі, теж не церемоняться — ще ті звірі. Ти наче між молотом і ковадлом: не розв’яжеш язиків арабам — готуйся до їхніх атак і смертей французів. Врешті переконуєш себе, що ти мусиш виконувати брудну роботу, щоб уникнути ще гіршого.
Він не міг більше говорити. Я чекав на продовження, але він подумки вже був деінде.
— Що сталося, Франку?
— Капітану роти знадобилися добровольці для «лісової прогулянки» з полоненими. Ніхто не зголосився. Один він піти не міг, бо фелахів було семеро, хоча серед них троє поранених, а двоє насилу тягли ноги. Позаяк я лейтенант, він узяв мене в напарники. Одного араба підтримував хлопчисько років десяти-дванадцяти. То був кінець листопада, стояла така пекельна спека, що аж форма прилипала до тіла. Ми відійшли на кілометр. Капітан наказав фелахам бігти. Двох він пристрелив. Я попросив залишити хлопчика, а він узяв його на мушку. Решта сховалися за деревами. Він вичікував, шоб їх перестріляти. Я крикнув йому, щоб він зупинився, та він мене не послухав і вбив батька. Тоді я засадив йому кулю в голову — от що сталося. Я вшився. На мої пошуки не пошкодували ресурсів, та я вислизнув з їхніх тенет.