— У Франції теж є судді. Це різні речі.
— Вищий постійний суд Збройних сил тримає руки по швах. Вони не судять — штампують вироки і відправляють на койку. Допевне, був би звичайний слідчий суддя і громадський суд, я мав би шанс. А так — нуль зі ста. Згадай жовтень: сотні арабів повкидали в Сену — хтось протестував? Ніхто. Усі відмовчувались. І преса, і профспілки. Коять, що хочуть. Мене вони не впіймають. Я маю покинути Францію. Подамся туди, де вони не зможуть мене шукати. Мені потрібна татова допомога. Треба грошей.
— Він був на межі. Ніколи не бачив його таким. Тоді пішов і сказав, що з тобою сконтактує.
— Пора спати, малий. Ти все правильно вчинив. Ми йому допоможемо. І маємо ним пишатися.
Він поцілував мене в темряві й так нечутно вийшов із кімнати, що я навіть не помітив. Увімкнув лампу біля ліжка. Його вже не було.
Леонід зітхав, загублений десь у поясі перисто-шаруватих хмар. Сергій крадькома спостерігав. Його командир із ним не розмовляв, не реагував на жоден жарт і більше не насолоджувався чудовим задом молодої Олександри. Бортрадист підтвердив посадку в Лондоні. Прогнозували гарну погоду.
— Бісова метеослужба, — буркнув Леонід.
В аеропорту він відіслав екіпаж.
— Я під’їду в готель, тільки-но зможу.
За посередництва представника «Ер Франс» у Гітроу йому вдалося зв’язатися з Міленою в Орлі. Для неї дзвінок був неочікуваний.
— Мілено, то я.
— Де ти?
— Я щойно приземлився в Лондоні. Радий чути твій голос. Ніяк не перестану думати про тебе.
— Я так само.
— Маю тридцятигодинну перерву перед зворотним рейсом.
— Це небагато.
— Може, удасться побачитися?
— Я на тебе чекаю.
— Як я це зроблю? Прилетіти в Париж я не можу, бо не маю візи. Якщо сяду на літак, про це одразу дізнаються.
— Я так і думала. На цьому наша історія скінчиться.
— Мілено, ми не можемо розірвати стосунки. Чи ти більше не хочеш мене бачити?
— Не говори такого.
— Я не можу звідси вибратися. Тому прилетіти маєш ти.
— Моя зміна до восьмої. Я могла б сісти на літак до Лондона. Стривай, я гляну… Не вийде, останній саме вилетів.
— Якщо ти не можеш прилетіти до Лондона, а я до Парижа — ми більше не побачимось.
— Якби ти літав рейсом Москва — Париж, було би простіше.
— «Аерофлот» не має рейсів на Париж. Мілено, ти мені потрібна. Розумієш?
— Леоніде, мені непросто це говорити. Але в нас немає майбутнього. Ми пережили щось прекрасне. Але буде безумством, якщо це триватиме й далі. Ти хоч розумієш, що в нас зв’язані руки? Ми не можемо протистояти всьому світові.
— Мені начхати. Ніхто і ніщо не завадить нам бачитися.
— Ми безсилі, Леоніде. Це неможливо.
— Дай нам бодай шанс.
— Ми живемо в протилежних, несумісних світах.
— Скажи, що нічого не відчуваєш, і я тебе облишу.
— У нас усе складно. Так бути не може.
— Я бачив тебе єдиний раз. Я тебе не знаю, ти не знаєш мене, але те, що між нами відбулося, сильніше за обставини. Зі мною таке вперше. А з тобою?
Запала тривала мовчанка. Про що думала Мілена? Вона боялась упустити грандіозну пригоду? Нею керувала гордість? Вона казала собі: «Я здобула перемогу там, де решта провалились»? Може, вона відкинула муки серця, не замислюючись, чому непереборні ще хвилину тому обставини наразі видаються сміхотворними, наче їх стерли помахом чарівної палички?
— У якому готелі ти зупинився?
— «Гайд-Парк Готель». Це в центрі.
— Їдь туди.
Мілена прилетіла о другій ночі. Леонід так і заснув — одягнений та при світлі. Він почув нечіткий стукіт у двері, заледве підвівся, півсонний, відчинив двері. Йому знадобився якийсь час на усвідомлення, хто ж стоїть навпроти. Її усмішка його обеззброювала. Вона кинулась йому в обійми.
Пізнього ранку, стривожений відсутністю Леоніда, який зазвичай прокидався першим, Сергій пішов у розвідку. Зі скуйовдженим волоссям, загорнутий у приліжковий килимок, командир дивився на нього й не розумів, котра година, який день і де він узагалі перебуває. Через прочинені двері Сергій помітив, що з-під покривала видніє оголена тендітна ніжка, та почув жіночий голос: «What happens, darling?»[134] Очевидно, наразі недоречна мить для пропозиції відвідати Лондонський Тауер.