Зворотній політ видався веселим і легким. Олександру винагородили вичерпною колекцією анекдотів про стюардес та їхню звичайну поведінку.
Відтоді щовівторковий політ до Лондона був дійсно яскравим. Ні для кого не було секретом, чому після прильоту в Леоніда зникав гарний настрій, і так аж до моменту узгодження формальностей вильоту. Ніхто тим не переймався. МДБ[135], поінформоване бортрадистом, теж не знайшло, до чого присікатися. Герой Радянського Союзу мав повне право розважатися. Рутинне розслідування, ініційоване військовим аташе радянського посольства, було проведене нашвидкуруч перевантаженим роботою агентом. Справа Мілени Рейнольдс не містила нічого цікавого: француженка, у дівоцтві Жирар, колишня дружина директора страхової компанії з Сіті. Ніяких пікантних подробиць розлучення. Як і обставин повернення в «Ер Франс». Недавнього повернення. Ні вона, ні він не мали доступу до стратегічної інформації. Досьє вийшло лаконічним, тим паче що один із них славився високопоставленими зв’язками.
Леонід бачив Мілену раз на тиждень. У кімнаті пілотів аеропорту Гітроу він чекав пізнього нічного прильоту поштового літака DC-3, що відвантажував та приймав пошту. Мілені вдалося переконати екіпаж узяти її на борт, попри заборону на перевезення пасажирів вантажними літаками компанії. На що тільки не піде командир літака задля прекрасних очей Мілени! Вона вміла просити, і жоден чоловік не міг їй відмовити. Вона сиділа на залізному відкидному сидінні або вмощувалася на мішки з поштою. В той час на на злітній смузі Гітроу Леонід розпізнавав звук літака «Дакота» ще до його безпосереднього заходу на посадку. З часом це стало звичкою. Крім днів, коли був туман, звичайно.
Траплялося, погода цупила час. У такі моменти до Лондона вони не їхали, а забивалися в якомусь закутку аеровокзалу, розмовляли й трималися за руки. Мить розлуки завжди була нестерпною та тривожною. Весь тиждень Леонід був перейнятий виключно думками про Мілену. Досі жодній жінці не вдавалось заволодіти його розумом. Він був із нею вдень і вночі. Її присутність зігрівала його. Він розмовляв із нею, усміхався їй, пестив її — попри відстань у три тисячі кілометрів. Вона стверджувала, що так само безперестанку думає про нього. Вона винайняла будиночок у Ганслов. Вони могли дві ночі поспіль не вилазити з ліжка, не розлучаючись ані на мить, практично не ївши. Вони прогулювалися лондонськими парками, мов двійко студентів. Мілена любила парк у Гринвічі: там росли поважні кедри, а безстрашні білочки їли просто з долонь. Вона водила його до Британського музею, але той навіював на Леоніда нудьгу.
Вона відкрила для нього американське кіно. Вони ходили в «Одеон» у Річмонді, там крутили два фільми за сеанс. Йому не все було зрозуміло. Актори розмовляли надто швидко. Вона пояснювала йому на вушко. Одного разу вони сходили в Королівський театр Ковент-Ґарден. Леонід обожнював балет. Спершу їй була невтямки його здатність вливати в себе віскі і не п’яніти. Дві перші пляшки на нього геть не діяли. Після третьої в нього світилися очі, він сміявся з будь-якого приводу, але ходив прямо та залишався при ясному розумі. Пити сам Леонід не любив, а Мілена не пила. Могла лише пригубити. Так з нею він припинив напиватися. Неодноразово їх можна було помітити в місцевому пабі «Блек фокс». Вони не вирізнялися серед завсідників. Схоплювались останньої миті, з подивом дізнавшись про пізню годину, мчали в Гітроу: вона поверталася в Париж, а він — у Москву. До наступного тижня.
Вихідні в Ленінграді, що попервах були за свято, наразі стали нестерпними. Шахові партії з Дмитром Ровіним, який ощасливлював його чистою евкаліптовою олією, тяглися нестерпно довго. Леонід байдуже їх програвав.
— Мажеш як новачок. Що з тобою? Ти наче чимось занепокоєний.
— Дмитре Володимировичу, я можу довірити тобі таємницю?
— Якщо це таємниця, Леоніде Михайловичу, то не варто нічого мені розповідати. Наша система змушує тримати таємниці при собі.
— Я декого зустрів.
— За ці п’ять років, що ми знайомі, у тебе була добра сотня коханок чи, може, більше, хіба ні? Це я довірю тобі справжню таємницю: я тобі заздрю.
— Вона особлива.
— У цьому криється головний інтерес до жінок. Тільки уяви, якби всі були однакові. Відпала б потреба їх змінювати. І що ж у ній такого особливого?
— Усе.