— Тобі пощастило зустріти виняткову жінку.
— Ми не можемо бути разом.
— Вона одружена?
— Вони розлучені.
— Якщо немає чоловіка, у чому ж проблема?
— Вона француженка. Живе в Парижі.
— Леоніде Михайловичу, та ти здурів! Тобі тутешніх жінок замало?
— Вибирати не доводилось. Як і їй.
— Скільки це вже триває?
— Півроку. Я літаю рейсом Москва — Лондон, вона працює в Парижі і прилітає таємно на час моєї перерви перед зворотним рейсом.
— І що збираєшся із цим робити?
— А що, по-твоєму, я можу?
— Леоніде Михайловичу, друже, ну ти й закрутив! Не хотів би я опинитися на твоєму місці.
— Сесіль, я мушу тобі щось сказати.
Вона спинилась, зігнулася та перевела дух, махаючи руками. Вранці вона зателефонувала поцікавитися, чому це я більше не приходжу до Люксембурзького саду.
— Що сталося, Мішелю? Уже забув мене? Завів подружку чи як?
Я промимрив:
— Нікого я не завів. Був завал із навчанням.
— Стривай лишень, зараз присяду і повториш.
Минулого понеділка тато пішов зі мною в ліцей. Зустрівся з Шерлоком та запевнив, що моя відсутність була спричинена родинним трауром і похороном у провінції. Брехав він до того природно, що якоїсь миті я й сам завагався, чи не помер бува хтось, про кого я не знав. Уночі тато прийшов до моєї кімнати. Франк підстеріг його, коли той виходив від клієнта. Вони довго розмовляли. Тато намагався переконати його здатися. Аргументи наштовхувалися на категоричну відмову. Франку були потрібні гроші для втечі за кордон. Тато пообіцяв із цим допомогти.
Це вже стало звичкою: коли всі засинали, тато будив мене та розповідав новини. От тільки тепер до таємних нічних зборів долучався Нерон, і, щоб не наступити йому на хвіст, тато вмикав лампу біля ліжка. Коли ж він не приходив, я вичікував, щоб після сніданку ми залишилися самі, дивився запитальним поглядом, а він кивком голови показував, що новин не було.
Однієї ночі він прийшов із божевільною ідеєю. Однією з тих, які спершу здаються геніальними, але незабаром обертаються такою катастрофою, що тільки дивуєшся, як вона взагалі могла зародитися в здоровій голові.
— А якщо ти розповіси все його подрузі?
— Сесіль?
— Можливо, їй удасться його переконати.
— Вони вже два роки як не разом. Він дуже негарно її кинув. Не наважився зізнатися в очі, що завербувався і вони розходяться. Пообіцяв мені надіслати їй листа-пояснення. І не написав. Так не можна. Вона навіть чути про нього не хоче. Щоразу, як я намагаюсь зачепити цю тему, вона затикає мені рота.
— Ти не знаєшся на жінках. Коли вони говорять «ні», мають на увазі «так».
— Невже?
— Повір. Я ж бо знаю. Нам нема чого втрачати. Якщо вона відмовиться, принаймні ми спробували. Можливо, вона зможе його переконати залишитися і здатись. Вона може зробити це в пам’ять про їхні стосунки. Не обов’язково кохати людину, щоб допомогти їй. Багато колишніх пар після розриву залишаються друзями.
— Уявімо, вона погодиться. Як звести їх? Він переховується. І не захоче її бачити.
— Пам’ятаєш Санчеса?
— Вашого техніка, що вийшов на пенсію?
— Франк тепер у нього. Санчес живе сам у будиночку в Кашані. Він усе життя пропрацював на Делоне. Я йому довіряю. Він не поставив жодного запитання.
— Підозрюю, вона відмовиться.
Сесіль підсіла до мене на лавочку навпроти тенісного корту.
— Ну що там у тебе, Мішелю?
Я розповів їй про візит жандармів на Святвечір, татову поїздку до Алжиру, повернення Франка та його життя втікача. Вона сиділа спокійно. Жодного докору. Дослухала до кінця.
— Ти правильно вчинив, що мені розповів.
— Так має бути. Якби я тобі нічого не сказав, докоряв би собі до кінця днів.
Вона поплескала мене по щоці.
— Спасибі, братику.
Мені мало би бути незручно. Соромно брехати тому, хто тобі довіряє. Я не відчував провини — навпаки. Згодом я зрозумів, що це й не мало значення, сказав я Сесіль чи ні, придумав це тато чи я, — я був звичайним посланцем. Рішення було за нею. Вона могла просто знизати плечима й побігти далі — натомість вирішила поїхати в Кашан. Я намагався її відмовити, наводив аргументи, гідні «Армії тіней»[136].
— Що за маячня? Не будь параноїком.
Вона сіла на лінію Со та не схотіла, щоб я їхав. Не знаю, що в них там відбулось. Наступного дня вона забажала зустрічі з нашим батьком. Ми зустрілися недалеко від неї, в ельзаській брасерії на майдані Сен-Андре-диз-Ар.
136
«Армія тіней» («L’Armée des ombres»; 1969) — воєнний фільм Жан-П’єра Мельвіля (1917—1973) про діяльність французького Опору. Екранізація роману Жозефа Кесселя, що вийшов друком 1943 року.