— Я бачила Франка. Він сказав, що ви готуєте його втечу.
— Він так хотів. Не можу вдаватися в деталі. Це важче, ніж ми очікували.
— Він припускає можливість здатися. Але хоче зустрічі з адвокатом.
— Ми могли б проконсультуватися з Флоріо. Він найкращий.
— Франк хоче адвоката з Ліги захисту прав людини. Це буде політичний процес.
Вони зустрілися з двома і безрезультатно. Адвокати не наважувалися давати прогнози, не ознайомившись із матеріалами. Обидва дійшли одного висновку: обвинувачення серйозні, за вбивство й дезертирство під час присутності ворога виносять смертний вирок. Якщо вдасться довести пом’якшувальні обставини, ризикує загриміти на довічне або ж на двадцять років з умовно-достроковим звільненням через десять відбутих років. Санчес виступав посередником. Франк не покидав будиночка. Тато не ділився подробицями та не приходив більше вночі до моєї кімнати.
Я неодноразово приходив до Сесіль. Двері були зачиненими. У мене досі були ключі. Мені було незручно їх використовувати. Я їй телефонував. Нікого не було вдома. Одного з безнадійних вечорів я вчергове задзвонив у двері.
— Мішелю! Рада тебе бачити.
— Ти щезла. Я не знав, що з тобою сталося.
— Тато тобі не сказав?
— Нічого. Що відбувається?
— Я їду з Франком.
— Що?
— Ми покидаємо Францію.
— Я думав, ти…
— Я також…
— Це безумство.
— Я зустрілася зі ще одним адвокатом. Через нові військові трибунали, що судять без слідства, він налаштований песимістично. Франк серйозно ризикує. Він не занапастить своє життя п’ятнадцятьма роками тюрми за вбивство негідника.
— Ти заганяєш себе в безвихідь.
— Так, я їду з ним, але зможу повернутися коли завгодно. Із цим проблем у мене не виникне. Ми поїдемо до країни, де немає екстрадиції. Вільно житимемо у вільній країні. Ми знову віднайшли одне одного. Розумієш, Мішелю? Навіщо отруювати собі життя, якщо можна бути щасливими? Ми не зникаємо. А житимемо деінде. Зможеш у нас гостювати. Твій батько з друзями наразі шукають вантажне судно, яке доправить нас до Латинської Америки. Ми маємо відчалити з Роттердама.
— Коли?
— Незабаром. Не знаю, як бути з П'єром. Я більше не зможу йому писати. Надішлю йому кілька слів із Нідерландів, щоб не хвилювався. Скажу, що їду на декілька місяців. Ніяких подробиць. Пошту можуть розпечатати. Обачність не завадить. Коли він повернеться, ти йому все поясниш. Я ж можу на тебе розраховувати?
Близько двадцять другої Леонід вийшов із кімнати відпочинку пілотів. Йому вже набридло дивитися, як приземляються літаки. Дві години до її прильоту. Він швендяв спорожнілим аеровокзалом. Електрик прокладав кабелі, двоє столярів метушилися над стендом «Пан Ам». Центральне табло рейсів завмерло на завтрашньому розкладі. Сповіщень про поштові літаки не буває. Через безлюдну митницю він вийшов на злітну смугу й одразу сховався, бо накрапало. Ряд літаків відсвічував срібним відблиском. Він обходив і роздивлявся їх, не зважаючи на дощ. Наблизився до новенького «Супер Констеллейшн»[137] й замилувався, як справжній знавець. Прислухався. Зі сходу долинав знайомий гул. На другій льотній смузі з темряви пробилися дві жовті цятки: поштова «Дакота» зависла в повітрі, сіла й заїхала до ангару. Під’їхав грузовичок, і почалось вивантаження пошти. Леонід підійшов до DC-3 й помітив другого пілота, Жан-Філіппа, з яким устиг потоваришувати. Він чекав, що Мілена вийде з передніх дверей.
— Як справи, Жан-Філіппе?
— Потрапили в турбулентність над Північним морем. Були перевантажені.
— Як завжди.
— Нічого не вдієш. Ми марно жалілись — їм начхати. Відчуття, наче побували в барабані.
— Здогадуюсь. Треба набирати висоту. Мілена не з вами?
— Ми її не бачили.
Леонід пішов до аеровокзалу. Літак заправляли та розвантажували відсік з поштою. Чому її з ними не було? Вона захворіла? Спізнилась на літак? Чому його не попередила? У готелі мають бути якісь новини.
Він поквапився і встиг сісти на останній автобус. Жодного повідомлення. Він попросив портьє зв’язатися з Міленою в Парижі. Дзвінок перевели в його номер. Її не було вдома. Внизу шиї з’явилася якась незрозуміла пульсація. Пити вже було нічого. Портьє відмовився відчиняти бар. Навіть задля одного пива. Леонід запропонував йому грошей. Чоловік не поступився.
137
«Супер Констеллейшн» (