У московському аеропорту він зустрівся з екіпажем, як ніде нічого. Уже з Лондона зателефонував в Орлі.
— Мілено, то я.
— Леоніде, рада тебе чути. Як ти?
— Не переставав думати про тебе.
— Прошу, не починай.
— Я в Лондоні. Я залишаюся на Заході.
— Що?
— Я вирішив.
— Це божевілля.
— Я скоро приїду до тебе. Хочу жити разом.
— Не роби цього. Я тебе знаю, ти ще жалкуватимеш.
— Якщо я тобі потрібен, я стану найщасливішим чоловіком на землі.
— Ти не відаєш, що станеться далі.
— Ми будуватимемо плани. У нас з’явиться майбутнє. Я буду поруч щодня і щоночі, а не тільки вівторками. Хіба ти цього не хочеш?
— Навіть не знаю, що сказати.
— Ти ж не дозволиш мені полетіти? Це наш шанс. Ми маємо право на щастя. Ти мене кохаєш? Скажи, що ти думаєш?
Мілена дивилася на слухавку.
— Я тобі потрібен?.. Благаю, Мілено, скажи бодай щось.
— Я на тебе чекаю, Леоніде.
— Я тебе кохаю.
— Я тебе також.
У вівторок, 2 квітня, полковник Леонід Михайлович Кривошеїн з’явився до відділку повітряної поліції Гітроу та попросив політичного притулку в Англії. Його доправили до Лондона. Цілих три дні він відповідав на запитання англійських спецслужб, що перевіряли його свідчення та врешті вдовольнили прохання. Ще ніколи радянський військовий такого рангу не тікав на Захід. Зазвичай британська та французька преса поміщає історії перебіжчиків на перші шпальти. Ця історія зайняла п’ять лаконічних рядків на останній полосі. Редактори, які схотіли роздути з цього цілу статтю, одразу ж передумали, побоюючись, що історія могла спровокувати зустрічний вогонь радянських спецслужб. Леонід вибрав невдалий момент. 5 квітня 1951-го цивільний суд штату Нью-Йорк засудив до страти Етель і Джуліуса Розенберґів за шпіонаж на користь СРСР. У світі вирок викликав небувалий резонанс, шок і обурення громадськості. Країнами прокотилися маніфестації проти такого правового маскараду — загрозливого віддзеркалення московських процесів. Інтернаціональна мобілізація виявилася безсилою і не змогла завадити страті на електричному стільці двох невинних.
Леонід вилетів до Парижа на DS-4 й зовсім не думав про Розенбергів, ба навіть не чув про них. Він згадував друга, Дмитра Ровіна, що гнив на котрійсь сибірській каторзі. Він докоряв собі за власну бездіяльність. Намагався себе переконати, що його втручання було б марним. Образ Мілени витіснив образ Дмитра. Кажуть, як берешся за якесь починання, не обов’язково має одразу пощастити, і це щира правда. Породжене вірою та надією непідвладне логіці. Коли людина втілює свою мрію, для неї не існує ні здорового глузду, ні провалу, ні перемоги. На Землі обітованій головне не земля, а обітоване.
Сесіль прочитала листа біля вікна. Аркуш, вирваний із зошита на спіралі, списаний синьою кульковою ручкою похилим почерком. Вона безмежно довго так і простояла з відсутнім поглядом в нікуди. Лист випав із рук. Вона його підняла й холоднокровно сунула мені. Була нечувано спокійною.
— Піду заварю нам кави.
Я прийшов десь о пів на восьму ранку. У двері не дзвонив. Відчинив своїми ключами. Вона спала, згорнувшись калачиком на дивані у вітальні. Я сів на паркет навпроти. Дивився на неї, не наважуючись розбудити. Врешті вона розплющила одне око й зовсім не здивувалася моїй присутності. Я поклав конверта на диван, не зронивши ні слова.
Сесіль,
ти знаєш, писати я не люблю, тому буду лаконічним. Від мене нічого чекати. Я зникаю. Їду без тебе. Не зізнавшись тобі в очі. Як завжди. Кілька днів тому ти переконала мене залишитися. Було так приємно повірити в наше майбутнє, повірити, що книгу цієї війни от-от буде згорнуто. Наразі мені хотілось би розповісти тобі правду, але мій учинок не заслуговує на амністію. Я не можу прирікати тебе на життя, що чекає на мене. Я збрехав тобі. Я не герой. Але хотів би ним бути. Я зустрів молоду алжирку, кабілку [138] . Вона працювала в їдальні казарми. Важко це писати. Знаю, як боляче тобі зараз зроблю. Родина Джамілі була проти наших побачень. Вона завагітніла. Ми вирішили втекти вдвох. Проте в тій країні це неможливо. Батько силоміць відправив її до їхнього джебельського селища. Коли я звернувся до французької влади, вони відповіли, що то його право. Мені краще заткнутися. У них є справи, важливіші за мої проблемки. Я вирішив знайти її самотужки. Я дезертирував. Жив, як бродячий пес. Мені вдалося її відшукати. Ми попалися в околицях Тлемсена [139] . Переховувалися в покинутому селі. Чекали слушного моменту для втечі до Марокко. Тоді здійнявся самум [140] , і ми помітили їх надто пізно. Вони схопили нас дорогою до Уджди [141] . Документів у нас не було, тож нас відправили на пост. У мене не залишилось вибору. Я скористався з неуважності молодого призовника й вихопив його ручний кулемет. Яке цьому капітанчику узагалі до нас діло? Йому слід було нас відпустити. Він же бачив, що ми ніякі не терористи. Він наказав своїм харкі [142] нас схопити — ті не поворухнулись. Тоді він підійшов, щоб мене обеззброїти. Я крикнув, щоб він спинився. Він хотів відібрати в мене кулемет. Я вистрелив. Патрульні завдали зустрічного удару. Я вбив ще одного. Джамілю поранили. Вони її схопили. Я врятувався. Слід було розповісти тобі раніше. Я не зміг. Мене кличуть, маю йти.
140
Самум — спекотний, сухий, поривчастий і короткотривалий вітер, найчастіше трапляється в пустелях Північної Африки, Аравійського півострова і прилеглих районів. (
141
Уджда — місто на північному сході Марокко, розташоване за 15 км від державного кордону з Алжиром і за 60 км від Середземного моря.
142
Харкі — солдати з місцевих військових формувань алжирських мусульман (арабів, берберів), що перейшли на службу до французької армії у 1957—1962 роках під час Алжирської війни.