Урешті я виокремив дві категорії письменників: ті, що дозволяли приходити вчасно, і такі, що змушували спізнюватися. Скажімо, російські автори мені подарували силу-силенну відбувань. А коли зачинався дощ, я вмощувався під першим-ліпшим парапетом, де можна було спокійно дочитати. Період Толстого був справжнім «чорним місяцем». Бородінська битва вартувала трьох годин після уроків. А коли кілька днів по тому я пояснив класному керівнику-дисертанту, що запізнився через суїцид Анни Кареніної, він вирішив, що я знущаюсь. Ще гірше я вчинив, коли зізнався, що достеменно не вловив мотив її самогубства, тож змушений був перегорнути назад, щоб нарешті збагнути причину. Він залишив мене аж на два четверги[32]: перший — за вже «надцяте» запізнення, а другий — бо ця ідіотка не заслуговувала ані на крихту уваги. Але я не образився. Бо так дістав нагоду дочитати «Пані Боварі». Якщо я брався за автора, то до самого кінця не закидав, навіть якщо той виявлявся складним. У горах чи на морі — всюди я доводив батьків до відчаю: цілісінькими днями читав, нехтуючи їхніми розвагами. Бібліотекарки муніципальної бібліотеки, що навпроти Пантеону, завжди недовірливо приймали в мене книжки, які я повертав, нещодавно взявши. Вони проводжали мене недовірливим поглядом. Але я на них не зважав — мене цікавила тільки полиця з автором, якого я наразі читав. Я ковтав класиків, вибраних за власними літературними критеріями. Я не просто читав романіста. Спершу я знайомився з біографією, відповідно, я не міг уподобати твір, якщо автор був мені неприємний, бо сама людина завжди важливіша од книжки. Якщо вона прожила славне та героїчне життя, то й романи я обожнював, а якщо це був посередній та огидний тип — такі твори мені давались нелегко. Сент-Екзюпері, Золя та Лєрмонтов не лише за самі романи були моїми улюбленцями. Так само я любив Рембо за його блискуче життя та Кафку — за скромне й тихе. А що його робити, якщо обожнюєш Жуля Верна, Мопассана, Достоєвського, Флобера, Сіменона і ще багатьох, які значилися тими ще поганцями? Мені варто їх забути, ігнорувати й до рук більше не брати? Удавати, що їх узагалі не існує, тоді чому їхні романи мене так і ваблять? Як же їм удалося створити такі виняткові речі, адже були вони такими відразливими суб’єктами? Коли я запитував про це своїх товаришів, вони дивилися на мене як на ірокеза. Ніколя запевняв, що і без них є безліч авторів, гідних моєї уваги, тому я можу не гаяти час на тих, хто зрадив свою творчість. Але це було не так. Нудотні трупи спочивають у кожній шафі. Коли я підійшов із тим самим запитанням до вчителя французької, то почув, що всякий автор із підручника «Леґард і Мішард»[33] заслуговує на вивчення; і взагалі, якщо вже всіх рівняти згідно з мораллю та громадянським обов’язком, доведеться вилучити з підручника щонайменше 90 % письменників. Не слід піддавати анафемі геть усіх, лише в найкритичніших випадках. Саме останні не «легардимішардовані», бо не гідні шкільної програми.
Думка дідуся Енцо стала для мене вирішальною. Однієї неділі ми бродили коридорами Лувру і я розповів, у яку втрапив халепу. Напередодні я саме дізнався, що Жуль Верн був упертим антикомуністом, ще й затятим антисемітом. Він знизав плечима і показав мені на найближчі полотна. А що я взагалі знаю про митців, роботами яких захоплююсь? Якби я близько знав Боттічеллі, Ель Греко, Енґра чи Деґа, чи заплющив би очі, щоб більше не бачити їхніх творінь? Чи варто мені затуляти вуха, щоб надалі не слухати більшість композиторів чи рок-співаків, яких так сильно люблю? Як наслідок, я був би приречений жити в утопії, конаючи від нудьги. Хоча в поблажливості його не звинуватиш: моя дилема перед ним не стояла — тільки витвори мистецтва мали значення. Мені не зашкодить судити людей за їхньою працею, а не за життєвим шляхом. Коли Енцо побачив, що не цілком мене переконав, він додав:
— Прочитати й полюбити роман такого собі покидька — ще не злочин, це не зобов’язує поділяти його життєві переконання й не робить тебе спільником, це означає тільки, що ти визнаєш його талант, аж ніяк не моральні принципи та ідеали. До прикладу, я не потис би руки Ерже, але все одно люблю Тентена[34]. До того ж ми з тобою теж не святі.
У бістро «Нарвал» на майдані Мобер також грали в кікер. Ніколя жив поряд, тому ми ходили туди після школи. А тягтися на Данфер для нього було задалеко. Хоча рівень гри тут був нижчий за бальтовський, зате, завдяки студентам Сорбонни та Ліцею Людовика Великого, атмосфера та що треба. До нас ставилися злегка насторожено. Що й не дивно: ми били всі рекорди з витривалості, поринаючи в гру на добрих кілька годин. Деякі глядачі зовсім не грали, лише закладалися на нашу перемогу, а потім нас пригощали. «Нарвал» був лігвом Франка та його друзяк. І тільки-но він мене помічав, хутко відправляв сідати за уроки. Досить довго я беззаперечно слухався. Я його послав лише трохи перегодом по моєму дванадцятиріччю. Досі не втямлю, як це я тоді насмілився. Коли наставала наша черга, ми грали «синіми». На цьому кікері це давало свого роду гандикап, бо передня штанга досить туго йшла. Але мені і з нею вдався удар «туди-назад»[35], стук від якого здійняв ще той лемент і викликав гучні вітання глядачів. Один із них не придумав нічого розумнішого, як кинути Франкові, що сидів у глибині залу з компанією:
33
«Леґард і Мішард» («Lagarde et Michard») — ілюстрований підручник, антологія, що містить біографії та вибрані тексти французьких авторів, а також замітки, коментарі й запитання для студентів; став основою для викладання французької мови у Франції та інших франкомовних країнах.
34
Ерже, Жорж Проспер Ремі (1907—1983) — бельгійський франкомовний художник і журналіст, автор коміксів. Тентен — головний герой коміксів Ерже.
35
«Туди-назад» — метод удару в кікері: дуже швидко гойднути фігурку футболіста вперед, відтак назад і знову вперед. Гравця, який устигав виконати такий маневр, вважають асом.