— Ану глянь, твій брат поклав усіх одним ударом.
Я вже знав, що буде далі: Франк підійде, обіпреться рукою об край столу і рявкне на мене перед усіма. А поки я й далі забивав голи, не підводячи голови. Він був поруч, зиркав на мене, перебираючи пальцями. Від цього я грав із небувалою силою. Тільки м’ячики стукали в тиші — цінителі затамували дух. Завдяки блискавичному підкату під правого нападника я виграв усуху. Я вже готувався був завалити наступного, коли Франк схопив мене за руку.
— Мішелю, іди додому!
Деякі глумливо посміхнулися, переконані, що хлоп’я послухається старшого брата і, як завше, повернеться до батьківської домівки. Раптом я різко вигукнув:
— Нізащо!
Він був вражений реакцією:
— Ти не почув? Махом!
І тут я загорланив:
— І що, вдариш мене?… Настукаєш батькам?
Франк такого аж ніяк не очікував. Він утупився в мене поглядом, але так нічого й не второпав. Крім того, що я не відступлюсь, звичайно. Тоді він знизав плечима і повернувся до кола друзів. Час від часу я крадькома на нього поглядав, але він мене ігнорував. Наше місце окупувала команда новачків, які вже почувалися там чемпіонами. Ніколя кортіло повернути першість. Проте в мене закінчилися монети, і він із прикрістю мусив повзти додому. А я приєднався до гулянки Франка. Брат розмовляв так, наче то не я сидів поруч. Я хотів був іти, коли він невимушено спитав:
— Що питимеш?
Я зовсім не сподівався на таку пропозицію і намагався знайти якоїсь каверзи.
— У мене немає грошей.
Тут утрутився П'єр Вермон, що сидів навпроти:
— Я пригощаю, дурнику. Замовляй, що хочеш.
Отож я замовив лимонадне пиво і підніс тост за здоров’я П'єра, який святкував від’їзд до Алжиру. Нещодавно закінчилося відтермінування, і він радів, що пройшов медкомісію, бо боявся, що можуть звільнити від призову. П’єр працював класним вихователем старших класів у ліцеї Генріха IV. Цей здоровань був іще й нападником команди регбі Паризького університетського клубу. Практично завжди він звертався до учнів словом «дурник» — таку вже мав манеру розмови; попервах це навіть звучало дикувато. Ми бачилися щодня впродовж двох місяців перед його зачисленням до частини. Отак ми стали друзями. До слова, я був вражений, що, попри нашу різницю у віці, він ставиться до мене з такою повагою. Тільки я зважав на нього, бо завжди вмів слухати інших. Закінчивши Інститут політичних досліджень, він двічі провалився на конкурсі до Національної школи адміністрації: двічі успішно склав письмовий іспит та двічі завалив «великий усний»[36]. Мабуть, він єдиний у своєму роді. П’єр не здавав радикальних позицій, тож вирішив присвятити життя революції. Він мав довге волосся, непоказну борідку і носив невмирущий чорний оксамитовий піджак поверх пуловера із суканої шотландської шерсті, з V-подібним вирізом. Так от, досі незрозуміло, як директор Бейнет, що славився своєю педантичністю щодо поведінки учнів, найняв того вихователем. П’єр навідріз відмовився від кар’єри чиновника вищого рангу: мудрована система його витурила. Як наслідок у ньому жевріла глибинна злопомність до всілякої організованої структури. Хай то сім’я, система освіти, робітничі профспілки, політичні партії, преса, банки, армія, поліція чи колоніалізм. На його погляд, усіх дурнів уже давно слід було перебити. І під словом «перебити» він саме це й мав на думці: знешкодити, замочити їх по-дорослому. То й що, як доведеться вирізати масу народу, — таким він не переймався. Його ненависть до релігії та священнослужителів не знала меж — то був бездонний гнів.
— З ними занадто панькаються, з усіма цими поклонами та кривляннями. Щось їм казати — як горохом об стінку, їхні святості вигадані, а душі буремні. Тому треба викоренити релігію з усіма її служниками. І не розповідайте мені, які «добрі справи» вони творять. Щоб бути добропорядною людиною, Ісусові заповіді на підтвердження не потрібні.
36
«Великий усний» — сорокап’ятихвилинний диспут, частина вступного іспиту, упродовж якого іспитнику можуть поставити будь-яке запитання, зокрема про його погляди, вподобання й особисте життя.