— Ти був єдиною людиною, якій я довіряла, а ти мене зрадив. Ти! Ти збрехав мені. Усі ви, Маріні, однакові!
— Неправда.
— Ти не мав права!
— Я просто…
— Вимітайся!
— Я не хотів…
— Забирайся! Більше ніколи не хочу тебе бачити!
Я вийшов. Стояв на сходовому майданчику й чекав, що вона мене покличе. Я відчинив двері. От і по всьому. Не вкладається в голові.
Кілька наступних днів я сподівався десь її перестріти й поговорити. Я тинявся Люксембурзьким садом і в районі набережної Ґран-Оґюстен. Її ніде не було. Судячи з результату, брехня — абсолютно непотрібне та безрезультатне рішення з усіх можливих. Вона породжує самі неприємності. Якби я не дотримався цього дурнуватого слова чоловіка, тато би мені за це не дорікав. Допевне, і мама б зрозуміла, що він не міг в інакший спосіб допомогти синові, та пробачила б йому.
Якби я сказав їй правду, Сесіль не втратила б до мене довіри. Я почувався еквілібристом, що зірвався і шукає, за що б ухопитися, коли під ним сама порожнеча.
Після багатьох місяців у лікарні бабуся Жанна померла уві сні. Дідусь Енцо спав поруч у кріслі й навіть не здогадувався. Тато саме збирався на роботу, коли телефонний дзвінок повідомив погану новину. Він безсило повалився на стілець і розридався. Він не бачив батьків з кінця серпня. Поцікавився, чи не хочу я поїхати з ним на похорон. Мама відповіла замість мене: саме тиждень контрольних, які пропускати не можна. Вона порадила поїхати з Батистом. Тато відмовився дзвонити братові.
— Він залізничник. Поїде потягом.
Тато негайно вирушив до Ланса. Я зателефонував дідусеві. Ніхто не відповідав. Я йому написав, що шкодую, бо не зміг підтримати його особисто, і постійно думаю про нього і бабусю Жанну. Жульєтт теж підписала листа.
За десять днів повернувся тато. Я поцікавився, як там дідусь Енцо.
— Не знаю. Сподіваюсь, з глузду він не зійде.
— Що ти таке кажеш?
— У нього якісь дикі думки.
Які саме, пояснити не схотів.
Бодай у Клубі мене ще щось втішало. Четвер, 22 листопада, став пам'ятним днем. Кесселя обрали членом Французької академії. Не щодня твого знайомого зводять до академіка. Ми знали, що він був кандидатом, однак багато хто був проти сина єврейських емігрантів-космополітів, тому ми були переконані, що оберуть Бріона[151]. Ми з'юрмилися біля радіоприймача, а як журналіст оголосив його обрання, шалено зраділи. Ще до приходу винуватця повистрілювали корки шампанського, усі зійшлись на думці, що то була найвизначніша гулянка в історії «Бальто». Проставилися навіть Жакі та дядечко Маркюзо. Коли ж він увійшов, почалася масова істерія. Усі кинулися його вітати й обіймати. Прийшов Сартр і також пригостив випивкою. Кессель чаркувався з кожним присутнім.
— Ми боялися, що ненависть деяких академіків завадить твоєму обранню, — сказав Ігор.
— Ми завжди здатні на більше, аніж думаємо, — відповів Кессель зі своєю променистою усмішкою.
Було вже пізно. На превеликий жаль, довелось повертатися додому. Мені розповіли, що гулянка тривала аж до світання й дядечкові Маркюзо довелося знову купувати нові келихи.
Кожен наступний день без Сесіль ставав нестерпнішим за попередній. Леонід намагався переконати мене не облишати надії, перебороти долю, дочекатися слушного моменту.
— Маєш бути наполегливим, — починав він. — Це буде далеко не перша жінка, що змінює думку.
— Не хочеться спростовувати твої слова, — перебив Ігор. — Не варто тішити себе ілюзіями. У важливих речах вони не здають позицій.
— Неправда! — вигукнув Леонід.
Вони здійняли звичну жваву дискусію. Тому й не помітили, як перескочили на російську. Ігор оговтався першим і повернувся на французьку.
— Нам не вдається дійти консенсусу. Ми не знаємо, що розумніше: чекати й надіятися чи змиритися й відступити.
— Завтра буде ліпше. Шкода це констатувати, Ігорю Емільовичу, але ти якось негативно налаштований. Ось я оптиміст.
— Я також оптиміст, — відповів Ігор. — Найгірше попереду. Радіймо з того, що маємо.
Січень — вересень 1963 року
Був у Клубі один особливий чоловік. Осібно від усіх. Він тільки стояв і спостерігав за чужими партіями. Мовчки. Усі його уникали. Я неодноразово цікавився, хто він такий. Мені відповідали: «Не знаю» чи «Тебе це не обходить».
Він приходив час од часу, як Лоньон. З’являвся непомітно та зникав так само невидимкою на кілька тижнів. Худорлявий, практично сухоребрий, змарніле обличчя з триденною щетиною. Чорне хвилясте волосся, випукле чоло, вилицюватий, карі запалі очі, темні кола, тонкий ніс і ямочка на підборідді. Палив цигарку за цигаркою. Зимою та влітку носив сіре пальто, вигоріле та завелике, поли якого підтримував лівою рукою. З рукавів видніла нейлонова сорочка, зношена й замурзана. Штани на ньому висіли, взуття було поношеним. Він скидався більше на волоцюгу. Жакі, завжди такий уважний до замовлень та їх поновлення, ніколи не питав, чого він хоче. Леонід не гребував нагодою штовхнути його плечем, проходячи повз. Чоловік не реагував і не уникав Леоніда. Під час вечірки на честь Кесселя я став мимовільним свідком непоміченого рештою інциденту.
151
Марсель Бріон (1895—1984) — французький історик і письменник, член Французької академії.