Ніколя не давала спокою П’єрова колекція платівок. Він усе випрошував їх послухати. Наполягав. Я опирався. Нереально весь час відмовляти найкращому другові, бо це, за його ж словами, уже ніяка і не дружба.
— Але ти паскуда, Мішелю, я ж позичаю тобі свої!
— Вони не мої. Я їх тільки зберігаю.
— Та ти знущаєшся! Вони твої. П’єр мертвий, а його сестра ретирувала!
Життя — штука непроста. Особливо коли ваш друг, здібний математик, сидить поруч із вами. Я приходив до нього. Приносив дві-три платівки. Ми заплющували очі та слухали донесхочу. Я забирав їх додому. Він обожнював Фетса Доміно[154] і знав тексти напам’ять.
Урешті знайшлося вигадливе рішення. Батьки подарували йому на день народження магнітофон «Філіпс» із магнітною стрічкою та функцією запису. Я погодився дати їх записати. Попри наші численні зусилля, результат варіювався від посереднього до паскудного. До чого ми тільки не вдавалися, щоб уникнути звукових перешкод. Усе одно залишалися потріскування, шуми, хрускіт і шарудіння піску. Ми вимагали абсолютної тиші від його братів. Щільно зачиняли вікна й затамовували дух. Зачинялися у ванній кімнаті вікнами у двір. Я ставив тонарм програвача. Він натискав клавішу «запис». До кінця композиції ми стояли, мов кам’яні. Уникнути шумів виявилось неможливо. Довелося вдовольнятися тим, що є.
— Щось — краще, ніж нічого. До кінця року ми перепишемо всі.
Певна висота гучності перекривала увесь гул. У цьому перевага рок-н-ролу. Ніщо перед ним не встоїть. Ми запускали платівку та запис. Синхронізувати записи не вдавалось. З’являвся ефект луни.
Виходячи від Ніколя, на лавочці майдану Мобер я помітив Сашу. Той курив і пускав колечка. Кинув мені двозначну посмішку.
— Париж — маленьке місто, — відзначив я.
— Ми буваємо в одному кварталі. Я живу за п’ять хвилин звідси.
— Я не знав.
— У мене ваші фото. Як зачекаєте, я принесу.
— Мені не горить.
— Вони дивовижні.
— Справді?
— Серйозно. Я вражений. Зо три-чотири дійсно вдалі. Ходімо, заберемо їх.
Я пішов слідом. Саша мешкав у красивому будинку по вулиці Монжа, хоч і на восьмому поверсі, ще й без ліфта. Пожежні сходи геть прогнили, там не прибирали роками. Сходинки стоптані. Стіни мокрі. Фарба потьмяніла. Дроти провисли. На перших двох поверхах повикручували лампочки. Підйом видався довгим і важким. Саша аж захекався. Піднявшись нагору, він аж почервонів. Приклав руку до грудей і трохи перевів дух.
— Все, кидаю палити.
У малоосвітлений коридор виходило близько дюжини кімнаток для прислуги. Саша відчинив треті двері. Ми увійшли до кімнати, на око дванадцять квадратних метрів, із високо підвішеною лампочкою, обставленої по-спартанськи: одномісне досконало заправлене ліжко, книжкова полиця, прямокутний стіл із розпарованим посудом, чаша для фруктів із двома яблуками, ущерть заповнена попільничка, стілець, шафа без дверцят із кількома одежинами, ніякого декору, зате все поскладано з маніакальною акуратністю. Єдиними предметами розкоші були допотопний детекторний приймач на табуретці та старий електропрогравач зі стопкою платівок на 78 оборотів.
— Місця небагато, зате недорого.
— І довго ви тут живете?
— Кессель підшукав мені це житло за рік після мого переїзду до Франції.
— Ви з ним знайомі?
— Трохи. Час від часу він нам допомагав.
Він зняв пальто й закинув на ліжко.
— Хочете пити? Вибір тут очевидний. Лише вода.
Ухопив пляшку та вийшов із кімнати набрати води з крана в кінці коридору. Я кинув погляд на книжковий ряд. Невідомі автори. Він повернувся з двома склянками, простягнув одну мені.
154
Фетс Доміно (Антуан Домінік Доміно; нар. 1928) — американський піаніст і вокаліст у стилі ритм-енд-блюз, один із батьків рок-н-ролу.