Тепер у домі царював спокій. Вивітрився запах тютюну. Я ігнорував прогнози погоди і пив каву в могильній тиші. Швидко заливав у себе чашку й вибігав. Щоб нікого не бачити. Піти, поки всі ще сплять. Я не мився в душі. Я вилітав із дому на годину раніше. Я читав книжку — у тиші. За порадою Крістіани, то був період Казандзакіса[157]. Вона замовила всі його франкомовні видання. «Христа розпинають знову» я читав без особливого ентузіазму. Для мене це був один із тих християнських авторів-консерваторів, що пропагують догмати катехізму. Але вона мені її таки втулила.
— Як не прочитаєш, навіть носа не сунь до цієї бібліотеки!
Ця безнадійна спокута мене зачарувала. Проте розібратися виявилося вкрай важко. Часом думка вислизала від мене, мов протяг. Мені знадобилося два місяці, щоб добити цю книжку. Така собі діра в сприйнятті — неприємна відраза. Я припинив читати. Більше не хотів. Почувався втомленим і кволим. Просто собі сидів. Довбнем. На колінах «Свобода або смерть», а думки деінде. Ніяк не давався перший розділ. Читав спочатку. Закидав. За два тижні від батька жодної звісточки. Кількома днями раніше я запитав про нього маму.
— Я не зобов’язана з ним няньчитися. Мене не обходить, що він там робить.
Я поїхав на Ліонський вокзал до готелю «Мімози». І був здивований. То була старезна похмура будівля з гвинтовими сходами. Портьє його не знав. Звірився з реєстром і знайшов лише запис про дві ночі трьома тижнями раніше.
— Він сказав, що власник — його друг.
— Я власник. І я його не пригадую. Вокзал, багато людей. Але, якщо побачу, перекажу, що ви заходили.
Я був переконаний, що він поїхав — на потязі. Але куди? Може, він приєднався до Франка? Чи я його ще побачу? Можливо, він мертвий через якийсь нещасний випадок або наклав на себе руки, а нам не схотіли розповідати. Інакше він би зателефонував. Бо як іще пояснити його мовчання? А якщо він живий і покинув нас, то він мені більше не батько. Історія в дусі Діккенса. Не всі романи вигадані. Вони засновані на реальних подіях.
Я валявся на ліжку у своїй кімнаті. Вивчав фарбу на стелі. Слухав Джеррі Лі Льюїса. Зайшла мама, окинула все невдоволеним оком.
— Мішелю, ти себе збоку бачив? Сто разів тобі товкла: не лягай узутим на ліжко. Що з твоїм одягом? Ти коли востаннє перевдягався? Щоб я не бачила тебе більше в цих смердючих сорочках! На кого ти схожий? Тобі час підстригтися. Ти можеш вимкнути цю варварську музику, коли я з тобою розмовляю?!
Я закотив очі та засвистів щодуху.
— Негайно припини так поводитися! Якщо сподіваєшся, що я терпітиму твої вибрики, — ти помиляєшся. Вияви повагу до діда.
Я повернувся до стінки й тим самим дав їй змогу вести далі.
— Ти що, хворий?.. Так далі тривати не може!.. Відповідай мені! Я вже не знаю, що з тобою робити!
Платівка заскрипіла, і голос розтягнувся тягучим риданням. Музика стихла. Вона рвонула провід із розетки. Я аж підскочив.
— Тепер задоволена? Вона подряпалась! Це не моя платівка!
— Негайно прибери в кімнаті. І помийся. Тут тхне бараном!
— Та мені начхати! Я не піду на його день народження!
— Це ми ще побачимо!
Вона грюкнула дверима. Я під лампою роздивився платівку на 33 оберти. На щастя, вона не подряпалась. Я повернув її на програвач. Накрутив гучність, щоби вже точно всі сусіди розчули. Прийшла Жульєтт. Сіла на ліжко. Ми дослухали її до кінця.
— Хотів би я грати на піаніно так само віртуозно.
— Це правда, що ти не хочеш іти на дідів день народження?
— Тебе мама підіслала?
Я не наважився приховати від неї правду:
— Не піду, бо… тато мертвий і я в траурі.
— Цього ж не може бути?
Я ствердно кивнув головою.
— Іншого пояснення немає, моя бідна Жульєтт.
Вона розревілася, підскочила та побігла геть. Дівчатка такі слабкі. Я влігся на ліжку. І саме роздивлявся обкладинку роману «Грек Зорба», як фурією влетіла мама.
— Що за нісенітниці ти верзеш? — вигукнула вона.
Мама вхопила мене за руку й потягла до вітальні, пручатись було неможливо. Відтак зняла слухавку й набрала номер.
— Це ти? — мовила вона.
Мама передала мені телефон. Я почув батьків голос:
— Алло?.. Алло, Елен? Що сталося?
Він живий. Я поклав слухавку. Тієї миті в мені щось зламалось. Це гірше за його смерть. Мама говорила далі. Я не чув жодного слова. Вона взяла мене за руку. Я вирвався. Обличчя мені палало. Я вийшов, грюкнувши дверима. Опинився на вулиці. Кудись бездумно йшов. Розлючений. На нього, на неї, на себе та весь світ. Мерзотник! Він не мав права мене забути. Він мене покинув. Якби ж він сказав: «Я поїду геть, у мене проблеми, ми не бачитимемось кілька місяців», — я б це прийняв. Я усвідомив, що був для нього порожнім місцем. Коли він так вирішив, я нічого не важив. Те, що здавалося неймовірним іще кілька хвилин тому, наразі видалось очевидним і непосильним. Він без попереджень викреслив мене зі свого життя. Довкола — суцільна пустеля. Один по одному зникли всі, кого я любив, — вони щезли чи покинули мене. Можливо, у цьому моя помилка? Я не дав їм нічого, що переконало б їх залишитись зі мною. Я нічого не вартував. Від тих, кого люблять, не відмовляються. Я падав на дно криниці, і нікому було подати мені руки.