— Він нічого не бачитиме. Гратиме наосліп. З пам’яті. Невеличкий гандикап. Це зрівняє шанси. Мосьє, за таких умов я приймаю парі. На Мішеля проти Леоніда.
— Це все міняє.
— Геть інша справа.
Розпочалося обговорення. Так зможе чи не зможе Леонід запам’ятати всі позиції партії? Досі він такого не робив. Можна бути видатним шахістом і не пригадати розташування власних і ворожих фігур, хоч то буде гра з початківцем. Загальне вагання, затягування й прискіпування погрожувало розтягтися аж до закриття бістро, якби Леонід не потягнув за потрібну ниточку:
— Вікторе Анатолійовичу, сьогодні неділя і ти мені не патрон, тому я відкрию все, що на серці. Ти паршивий боягуз і бісів фашист. Засунь свої жалюгідні фокуси стосовно мене собі в зад. Партії всліпу — та я грав і вигравав їх сотнями. Навіть у чемпіонів.
Він витягнув із кишені куртки жменю «бонапартів» та «расінів».
— Тут вісімсот п'ятдесят франків. Можеш перелічити! Яка ставка?
— Два до одного.
— Ах ти ж кровопивця, вже з бідняків кров смокчеш! Чого ж іще чекати від біляка!
Він саме ховав гроші до кишені, коли Віктор спинив його.
— Чотири до одного. Кращої пропозиції не буде.
— Наосліп я ставлю сім до одного.
— Здурів?
— Здрейфив? То йди далі став на свою трифекту[162].
— Якщо ти такий самовпевнений — п'ять до одного. Остання пропозиція.
— Домовились!
Це заохотило решту. Усі заходилися вивертати кишені. Повитягали купюри. Кожен робив свою ставку. Віктор з Володимиром занотовували їх до блокнота. Лоньон виклав на стіл три пачки банкнот і поклав зверху руку.
— А скажіть, мосьє Володін, думаєте, у мене великі вуха?
Ми ззирнулися. Ніхто ніколи при ньому цього не згадував. Звідки він дізнався? Ми намагалися виявити, хто ж був такий необачний.
— Я й більші бачив, — доречно відповів Віктор. — У козаків куди помітніші.
— Якщо Бог нагородив мене великими вухами, то це для того, щоб я міг чути здалека. Приймаєте п'ять до одного?
— Саме так.
— Ставлю три тисячі. До всього, у мене відмінний нюх. Ви, звісно, майстер ударів зі спини, але сьогодні дістанеться вам самому.
— Ти впевнений у своїх силах? — спитав у Леоніда Імре.
— У моїй голові сотні партій.
— Якось не горю бажанням втрачати гроші.
— Один шанс озолотитися — зараз або ніколи. П’ять до одного!
— У малого жодного шансу! — вигукнув Томаш. — Я тільки цього тижня розгромив його двічі. Як хочете, я зіграю з ним наступним.
Імре виклав двісті сорок франків. Клуб заповнили клієнти «Бальто», яким кортіло поставити на Леоніда.
Натовп привернув увагу дядечка Маркюзо: його привабила можливість позбирати замовлення.
— Альбере, робите ставку? Мішелю не перемогти, — відрізав Володимир.
— Я не граю в азартні ігри.
— Дядечку Маркюзо, у вас же водяться гроші, можете собі дозволити, — сказав Віктор.
— А ось де грошики — кинув той, плескаючи по череву. — Ніхто в мене їх не відбере. Мосьє, можете замовляти, я вас слухаю.
Завалений підрахунками Ігор почісував підборіддя.
— Ти не ставиш? — запитав він у мене.
— Ем… не маю грошей. Він усе одно переможе.
— Мішелю, а якщо я тобі допоможу?
— Ще чого! — обурився Леонід.
Підійшов Саша. Стофранкова купюра в руці. Поклав її на стіл. Леонід спинив його рукою.
— Ти не граєш! — відрізав він.
— Геть! — додав Ігор. — Скільки тобі товкти? Тобі не місце в цьому Клубі!
— У нас тут республіка. Ми вільні люди, чхав я на вас!
Він усівся, вхопив газету, яку тягав за собою, та заходився читати. Грегоріос поплескав мене по плечу й мовив з батьківською усмішкою:
— Не переймайся, Мішелю. Це дурниці.
Я ловив співчутливі погляди. Усіх цікавило, скільки ж я протримаюсь у сутичці з людожером, хай навіть незрячим. Вони розуміли, що в мене немає й тіні шансу проти Леоніда, тож не переймалися через свої інвестиції. Думка про мою перемогу не вписувалась у рамки реального. Це було так само неймовірно, як і те, що жертва роздере лева або людина злетить, махаючи руками, чи Ліхтенштейн переможе Червону армію.
По мені пробігли мурашки, і захотілося в туалет. Я ще можу втекти — зараз або ніколи. Неможливо грати в такому стані, ще й коли ваш сечовий міхур от-от вибухне. Стався свого роду спалах. Я їх побачив. Їхні блискотливі очі. Глузливі посмішки оголили зуби, готові вкусити. Плювали вони на мене з високого дерева. Вони вже фантазували, як спустять гроші, примножені вп’ятеро, завдячуючи цьому недоумку Віктору. Цей товстюх таки тупий! Вони не далеко від нього втекли. Життя як казино. З одного боку є ті, хто вірять у талан і програють, та невірці, які щоразу зривають куш. Сьогодні власником казино виступав Віктор: такий собі співчутливий трунар, він знав, що скоро здере з них шкуру, але поки змушений приховувати душевну втіху.
162
Трифекта — вид ставки, за якого гравець намагається вгадати переможця, а також другого й третього призерів у перегонах.