Відблиск захоплення в очах Жульєтт змусив мене полюбити його до кінця моїх днів. Я був практично в невагомості, у мене палали щоки, а спиною бігала колонія мурашок.
— Не я один його оцінив, — вів далі Саша. — Ми продали ваші роботи.
Я аж рота роззявив. Жульєтт також.
— Один цінитель купив серію з п’яти знімків фонтану. Його обслужив патрон. Покупець залишився вдоволеним. Ці два я помістив до вітрини, хоча мені здається, що їм бракує контрасту. Отак починається визнання. Ходімо, я вам заплачу.
У мене палали вуха. Ми зайшли за ним до магазину. Він витяг із шухлядки білого конверта.
— Патрон назвав зазначену вартість. За п’ять негативів він міг би отримати знижку, проте клієнт не став торгуватися й розрахувався готівкою. Знавці не сперечаються. Він реалізував їх по тридцять франків за штуку, мінус витрати на друк і комісійні за експозицію. Вам залишається дев’ятнадцять франків за негатив, тобто дев’яносто франків загалом.
Він виклав на прилавок п’ять купюр. Одного «Генріха IV» та чотири «Рішелье». Я не наважувався їх торкатися. Не зводив з Саші очей.
— А ваша доля? Я б хотів вам заплатити.
— Жартуєте, Мішелю? Мені заплатять за роботу. Беріть гроші. Вони знадобляться вам на хорошу техніку.
— Що б ви порадили?
— Найкраще — це «Роллейкорд»[163]. Він потребує вправної руки й чималих коштів. Дзеркалки й компакти не такі дорогі та практичніші у використанні. Час від часу їх можна знайти за доступними цінами.
— Скільки фото доведеться продати, щоб дозволити собі такий?
Він замислився.
— Близько сорока, може, п’ятдесят.
— У мене є певні обов’язкові витрати. Я не назбираю.
— Не поспішайте. Насолоджуйтеся гонораром.
Ми потисли руки через прилавок. Я забрав гроші. Поклав до гаманця. Він провів нас до дверей і відійшов убік, щоб пропустити.
— Наробите нам гарних фото, Мішелю, і ми їх продамо.
— Приємний мосьє, — сказала Жульєтт уже на вулиці.
Подумки я вдався до підрахунків. Скільки фото потрібно на «24 години Ле-Мана», підхожий фотоапарат і два десятки альбомів, відмінусувавши обов’язкові кишенькові витрати? Жахлива цифра. Дві сотні? Більше? Розуміючи, що мій каталог зводиться до п’яти фотографій, нехай одного погідного дня якийсь перехожий американець спокуситься на дві-три, скільки ж треба наробити знімків задля захмарної мети? Допевне, варто придивитися до базиліки Сакре-Кер і Тріумфальної арки — це збільшить продажі? Я не хотів опускатися до рівня поштових листівок. Можливо, варто перерити архіви і знайти щось непомічене, що Саша погодиться виставити. А як щодо знімків Сесіль? Чи я маю право їх використовувати? Що з нею сталося? Я обернувся, наче вона стояла позаду.
— Мішелю, мене це починає дратувати, ти що, узагалі мене не слухаєш?
Жульєтт повернула мене до реальності.
— Я тільки тебе і слухаю.
У її голівці визріла чергова ідея, яка дозволить нам обом підзаробити. Їй треба поговорити з батьками своїх найкращих подруг. Вона знає зо дві дюжини тих, хто не має куди дівати гроші. Вона перелічила:
— Тато Наталі тримає перукарський салон, страх як багатий. А батько Сільві придбав нерухомість на Півдні. Її мама бігає магазинами, бо вже не знає, чим обставити будинок. Я поясню, що ти геніальний фотограф і їй варто поквапитися, поки твої роботи не досягли захмарної ціни. Займуся рекламою. Крім того, треба підшукати іншу галерею. Ця не така вже й погана. Твій друг милий, але в бізнесі не місце сентиментам. Доведеться знайти нижчі комісійні. Тобі так не здається?
Я навіть не встиг відповісти.
— Я можу тобі щось показати?
Вона притягла мене на вулицю дю Фюр, до вітрини магазину одягу.
— Прийшли.
Я шукав поглядом, на що ж мені дивитися. Вона показала на біло-рожевий обруч.
— Мішелю, молю тебе. Мені страх як його треба. У Ізабель такий самий.
Вона скорчила жалібне, навіть перелякане обличчя. Я прикинув, якщо її це втішить, можна й купити, адже досі ніколи нічого їй не дарував. Якщо митець заробляє гроші, може й презентувати сестрі обруч.
Продавчиня акуратно дістала його з вітрини, нічого там не зачепивши.
— Він у нас останній.
Жульєтт приміряла, глянула в дзеркало. Покрутилася. Вона сяяла від щастя.
— Як він тобі?
— Тобі дуже личить. Я його куплю.
Вона кинулася мені на шию та обійняла. Коли я підійшов до каси, продавчиня назвала ціну. Я не повірив своїм вухам.
— Ви, мабуть, помилилися. Це неможливо. Обруч не може коштувати тридцять франків.
163
«Роллейкорд» («Rolleicord») — двохоб’єктивні дзеркальні фотоапарати, які випускала з 1933 по 1976 рік німецька компанія «Franke & Heidecke», згодом — «Rollei».