— Ай-ай-ай, до чого ж доладний цей млинець, очей не відвести!
— Ти куштував ось цей, синку?
— Та ви «чорноногі», — зауважила продавчиня млинців із конусоподібним бігуденом[171] на голові.
— Так, мадам, і цим пишаємось!
Вони презентували жінці її миттєву фотокартку. Вона зауважила, що прогрес не стоїть на місці. Якось у Пемполі — не уявляю, що на них найшло, припускаю, нефільтрований сидр — вони заспівали: «Це ми, африканці, повернулися здалеку…»[172]
Повернення до ліцею розпалило в мені нечувані захоплення й ентузіазм. Проте з початком занять на мене дожидав неприємний сюрприз. Зник Ніколя. Мій найдавніший друг. Названий брат. З яким ми ділили все, ну майже. Який був гостем на днях народження. Чий батько якось увечері в четвер сказав мені, щоб підбадьорити, що я член родини і можу почуватися як удома. З яким ми товаришували на засадах гармонії та взаємоповаги. Пропав. Звітрився. Загубився. Я перейшов із «С» до «А». Він має бути в іншому випускному класі. Але ніхто про нього нічого не знав. Я навідався до їхньої квартири в районі майдану Мобер. Вони з’їхали під кінець липня. Консьєржка не знала куди. Поїхали без попередження. Я їй не повірив. Побіг у найближче бістро. Купив жетон до таксофону. Набрав його номер. Жіночий голос відповів:
— Набраний номер не обслуговується. Проконсультуйтесь із довідником чи поцікавтесь у довідковому бюро.
Мене охопили гнів і роздратування. За тиждень до мого від’їзду на канікули ми саме записали альбоми Літла Річарда і Джеррі Лі Льюїса. Я зекономив йому цілу купу грошей, а він віддячив, кинувши мене, як стару шкарпетку. Не поінформувавши про переїзд. Але найгірше, що я йому позичив платівку Фетса Доміно з колекції П’єра. Річ унікальна і вкрай рідкісна. Ніколя мав провести канікули в дідуся з бабусею у якійсь глибинці Де-Севру, що славився смертельною нудьгою й нескінченними днями. Він сподівався скористатися абсолютною тишею та зробити досконалий запис. Тому вдався до витонченого шантажу, заснованого на недомовках:
— Якщо наступного року сидітимемо разом, я більше не зможу давати тобі списувати контрольні з математики. З Чахликом усе було просто. А от Перетті — геть інша річ. Ще та скотина. Усе ходить між рядами. Знає всі трюки.
Такий аргумент змушує замислитися. Я здався. Позичив йому «Blueberry Hill». Коли я віддавав платівку, він якось дивно всміхнувся:
— Можеш на мене покластися.
Я втратив свого Фетса Доміно. Він знав, що поїде з Парижа. Ніякого прощання. Ніякого жалю. Ніякого, бодай найменшого, смутку. Наче я був незнайомець. Нізащо б не зміг уявити такого. Тільки не Ніколя. Відчуття, ніби в мене вкрали роки дружби. Він не мав права. Не сьогодні-завтра ми побачимось. Чекаючи, я нічого не втрачаю. Я засаджу йому кулаком по пиці. Апогеєм стало те, що віднині я сидів поруч із Бертраном Клері. Він страхався власної тіні, затуляв від мене лівою рукою свої безцінні каракулі, а як того видавалося замало — повертався плечем. Щоразу, як сідав, я не нехтував нагодою зачепити його ліктем чи наступити йому на ногу. Не знаю, чи то вплинув Перетті, чи понизився загальний рівень, може, то везіння, але я потроху піднісся над середнім рівнем і більше не почувався спортивною грушею.
У Генріху IV я діставав таке собі задоволення, тримаючись осторонь однолітків. Щоранку я ставив перед собою нову мету. Ні з ким не вітався. Не розтуляв рота протягом дня. Не відповідав на жодне запитання. Не потискав нікому руки. Намагався бути людиною-невидимкою. Результат перевершив мої сподівання. У школі більше ніхто й словом до мене не прохопився. Крім Шерлока: з ним вітатися я мусив. Нарешті я залишився на самоті. Міг собі спокійнісінько читати. Клері спала пречудова ідея — пересісти за першу парту. Місце Ніколя було порожнє. Я губився між гнівом і смутком. За тиждень мені здалося, що настав слушний момент зустрітися зі справжніми друзями. Я повернувся до «Бальто».
Ігор з Леонідом грали в кікер. Як селюхи. Викидали кручені м’ячі. І реготали щоразу, як забивали гол.
— Що ви робите?
— Гляньте, хто повернувся, ми вже подумали, ти переїхав, — сказав Ігор, не відвертаючись від гри.
— Трохи вправляємось, — підхопив Леонід.
— Навчи нас грати, — попросив Ігор.
— Не у вашому віці. Починати треба молодим.
— Ах ти малолітній хитруне, я бігаю швидше за тебе! — кинув Леонід.
171
Бигуден — традиційний жіночий головний убір в однойменній місцевості на південному заході Бретані у Франції.
172
Марш «Пісня африканців» нині сприймається як гімн самоідентифікації «чорноногих» — прибічників Французького Алжиру.