Саша поглянув на свої тонкі збілілі руки. У тьмяному світлі померанцевої лампи він повернув їх одним боком, потім іншим. Протер чоло внутрішньою частиною рукава та глибоко зітхнув.
— Ці світські весілля такі прісні. Смертельно нудні. Цікаво, що вона в ньому знайшла? Негарні такі, як на вас?
Я глянув на спроектоване на папір жовтувате зображення. Момент складання обітниць.
— Вони не пасують одне одному.
— Він банкір.
— Як маєте бажання, хотів запропонувати сходити в «Сінематеку». Там крутять «Музичну кімнату».
— Я б залюбки переглянув, але не можу. У мене повно роботи. Підготовка розчину, сушіння. На всю ніч.
— Фільм на бенгалі, з англійськими субтитрами.
— Чудова вправа, корисніша за багато уроків.
— Я зачекаю. Вони повторюватимуть його наступного тижня. Не люблю ходити в кіно сам.
— У вас немає причини пропускати фільм. Потім поділитесь враженнями. Не хочу на вас впливати. Запросите мене іншим разом. А я вам обіцяю: якщо якийсь американець загляне в магазин, я поза сумнівом продам ваші фото.
Я пішов сам. Фільм був пречудовий, хоч я всього й не зрозумів. А на виході… Ось чому ми маємо завдячувати зустрічами. Помпезному весіллю товстосумів. Якби Саша сказав «так», якби його професійна совість не переборола любов до кіно і він би пішов зі мною, нічого б не відбулось. У нього була робота. І це змінило все.
У цій країні мешкає сорок вісім мільйонів. Задля полегшення підрахунку вважатимемо, що жінок стільки ж, скільки й чоловіків. Отож залишається один шанс до двадцяти чотирьох мільйонів на зустріч із нею. У мене більше можливостей зірвати головний виграш «Розбитих облич»[173], аніж перестріти її. Вона стояла супроти мене. Ми розмовляли. Були зовсім поруч. Я дозволив їй втекти. Коли я поцікавився думкою Ігоря, він пояснив, що не спеціаліст у зустрічах, і порадив розпитати експерта — Леоніда.
— Але й довбень ти. Не думав, що ти такий пуголовок.
— Він молодий, — захистив мене Ігор.
— За моїх часів усе було інакше, — вів далі Леонід. — Нове покоління мене розчаровує. Нині, коли ти знаєш їхні прізвища, імена, смаки, адресу, — стало важче. Наступного разу будеш готовий.
— Я хочу знайти саме її.
— Таж я розповідав тобі про Мілену. Який урок ти можеш із цього винести?
— Що тобі не пощастило.
— Я про мораль. Як у байках Лафонтена.
— Що не варто марити й видавати ілюзії за дійсність?
— Уже краще. Я скажу одну річ, яку тобі не слід забувати. Життя — як американські гірки, — повчальним тоном продекламував Леонід. — Ти вкрай швидко спускаєшся, подовгу затримуєшся внизу і дуже повільно підіймаєшся.
Він схотів замовити ще пляшечку. Ігор його відмовив, покликаючись на згубний вплив «Кот-дю-Рону» на російську філософію. Ми розіграли партію в кікер. Вони виграли — два на одного, шахрували — це не гра.
— Я розраховую на вашу порядність.
— За кого ти нас маєш?
Клуб був останнім місцем, де можна було безпечно зберігати секрети. Те, що знав один, дізнавалися решта. Усе передавалось пошепки, на вушко, з обіцянкою не розкривати таємниці ні за яких умов та зберегти їх назавжди: «Ти мене знаєш. Я могила». Секрети відкривалися під вищезгадану клятву, і всі божилися, що нікому далі не переповідали. «Може, більше не можна довіряти котромусь із друзів».
Уже наступного після мого приходу дня довкола мене розгорнулася жвава дискусія. Для Вернера то була лише повчальна розвага, особливо після перегляду «Музичної кімнати». Томаш стверджував, що з ним би такого ніколи не сталося, адже поляки вирізняються кмітливістю. Грегоріос вважав за природне домагатися особи протилежної статі (грецькою «hétéros» означає «інший») та завершувати це шлюбом (від грецького «gamos»), який, у свою чергу, веде до моногамії чи полігамії. Поради текли рікою, і я вже не знав, на кого дивитися.
— Дуже може бути, крихітка забула тебе вже за дві секунди, — стверджував Імре.
— Якщо вона не спитала твого імені — отже, ти її не зацікавив.
— Сьогоднішні дівчата заводять по два-три кавалери.
— А що, як вона зануда? І ти шкодуватимеш про зустріч із нею, — підсумував Павло.
Раптом мене пожалів Лоньон, якого ми не бачили цілу вічність.
— Серед нас безліч чоловіків, яких жінки бачать як на долоні. Не зневірюйся.
— Дякую, мосьє Лоньон.
— Я скажу тобі одне, мій хлопчику: жінка, що читає на ходу, видається мені підозрілою.
173
Ідеться про Французьку національну лотерею. У 1930-х білети коштували порівняно недорого, що значно розширило клієнтуру. Зокрема їх скуповували ветерани Першої світової, а саме так звані «Розбиті обличчя». (