— Нічого страшного. Сам знайде дорогу.
— Справа в моєму татові. Якщо ми не повернемось разом, він нам таке влаштує!
Я не схотів видатись нетактовним.
— Якщо він дізнається, що ми були на цій конференції, — видряипає нам очі. Він ненавидить Берж’є, Повеля та «Ранок».
— Науковець до нутра кісток?
— Це інше. У нас дещо особлива родина.
— Нам буде що розповісти одне одному.
Вона зіп’ялась на носочки й стала виглядати брата. Подала знак рукою. Підійшов рум’янощокий юнак.
— Якого ти тут робиш? Де ти була?
— Жераре, познайомся з моїм приятелем по «Сінематеці». Мішелю, це мій брат Жерар Толедано. Він також здаватиме на бакалавра.
Я простягнув руку та скорчив простацьку посмішку.
— Мішель Маріні. Радий знайомству.
Він глянув на мене, насупив брови. Міцно потис руку.
— Камілло, давай закругляйся! Тільки згаяв час на твій ідіотизм. Як ти можеш вірити в таку дурість? Краще б сходили в кіно! Що ми скажемо татові?
— Правду.
— Ти шо, з мозгамі посорілась?
Склалося відчуття «слухового дежавю». Жерар говорив з тягучим «чорноногим» акцетом, який би неодмінно потішив алжирських Делоне, та жестикулював. Відтак він загубився в натовпі. Камілла пішла слідом. Вона обернулась.
— Завтра я звільняюсь о п’ятій.
Всяка історія повинна мати продовження. Не знаю, завдяки чому чи то кому це відбулося. Либонь зірки посприяли, чи то випадковість, а може, наша на те воля чи бажання, можливо, десь хтось бавиться, посмикуючи мотузочки та сплутуючи нитки. Насправді ж мені однаково, яке тому пояснення. Щасливий, я розгулював між купками людей. А за півроку запитував себе, чи правильно було отак заповзято розшукувати її. Може, варто було прислухатися до розсудливих порад членів Клубу та не йти наперекір долі. Я би зберіг пам’ять про нашу зустріч на тротуарі вулиці Ульм. Камілла залишилася б однією з тих прекрасних перехожих, яких ми не наважуємось зупинити.
Один шанс, другого не буде. Інструкції я не мав. І під рукою нікого, спроможного відповісти на базові запитання: як поводитися? Що сказати? Що вона про мене подумає? Наступного дня, о сімнадцятій годині, я чекав на перехресті вулиці Сюжера, у ніші воріт. Сотні дівчат різного віку виринули з ліцею Фенелона. Ніколи не бачив їх так багато за раз. У Генріху IV щороку обіцяють трансформуватися в ліцей змішаного типу, але справа стоїть на місці. Я ступив на вулицю Л’Еперон. І відчув, як на мене дивиться тисяча дівочих очей. Довелось удати, що загубився, і рятуватися втечею у бік бульвару Сен-Жермен. Потік ліцеїстів розсіявся. Я помітив її перед дверима ліцею, вона роззиралася навсібіч. А коли повернула голову в мій бік, я сховався за рогом будівлі. Вона подумає, що я ідіот: мені нема чого їй розповісти. Підійти я не наважувався. Коли вона підійде сюди, я з’явлюся, їй знадобиться час, щоб наблизитися. Я ризикнув виглянути. Вона рухалася в іншому напрямку. Я кинувся слідом, тричі швидко оббіг квартал по праву руку, майнув через Торговельний пасаж, піднявся вулицею Сен-Андре-диз-Ар. Я шукав її, але ніде не бачив. І почув її голос за спиною:
— Мішелю!
Вона спинилася перед вітриною магазину. Я задихався.
— Пізно вийшов.
— Рада тебе бачити.
Я не знав, що сказати. Вона мене випередила:
— Ти не зголоднів? Для мене пообідній перекус — то святе.
У хлібівні на вулиці Бюсі вона взяла равлик з родзинками. Схотіла, щоб я й собі купив. Це ж, напевне, найкращі у кварталі. Вона вкусила лише тричі — і булочки не стало.
Ми зайшли в «Бістро дю Марше», що на розі вулиці Сени. Прилаштувалися в залі. Замовили дві кави. Вона нахилилася і подала знак рукою. Я перехилився через столик.
— Помітив, хто сидить за прилавком?
— Не звернув уваги.
Я повернувся. Проглянув з десяток відвідувачів.
— В оксамитовій куртці та водолазці — це Антуан Блонден[177], — прошепотіла вона.
— Я його не знаю.
— А я думала, ти знавець французької літератури.
— Я такого не говорив, бо цікавлюся російськими авторами.
— І грецькими.
— Знаю Казандзакіса. Це все. З Блондена не читав нічого. Він хороший?
— Ти минулого року не дивився «Мавпу взимку»[178]?
— Я не особливо ходжу в кіно. Хіба до «Сінематеки». Мій товариш — кіномеханік на вулиці Шампольона. Я чекаю, доки фільми крутитимуть у його залі.
— А вчора тобі що найбільше сподобалось?
178
«Мавпа взимку» («Un singe en hiver»; 1962) — французький фільм, знятий режисером Анрі Вернеєм (1920—2002) за однойменним романом Антуана Блондена.