— Я подумаю. Ви теж спробуйте.
Отак і зароджуються покликання. Я переконаний, що біографи Рембо помиляються щодо природи його генія. Припускаю, він містив таїну. Молода дівчина з вищого класу Шарлевіля, яку він зустрічав на недільній месі у Сен-Ремі та з якою не наважувався заговорити, але хотів вразити її, підкидаючи до молитовника свої поеми. Ця дурепа знизувала плечима, зіжмакувала всіяний витонченим похилим почерком аркуш в кульку. Я намагався писати александрійським віршем. Поезія — це складно. Побутує думка, що її навіює споглядання нічного світила на березі невгамовного океану: коли погляд у небі, вірші спадають мимовільно. Свого роду бурхливий потік, що несе хміль слів і перероджує їх в алегорії та почуття. Де там! Немає нічого менш природного. Доводиться гарувати, мов столяр із рубанком над дерев’яним бруском. Упрівши і настраждавшись аж до світанку, породжуєш якихось чотири безбарвних рядочки. Я сидів на банкетці «Бальто» і переводив папір. Переводив — то образно кажучи, бо натхнення не тішило мене своєю присутністю. Я годинами сидів навпроти чистого аркуша, на якому написав: «Поема № 1». У мене було два перших рядки. Вона починалася так:
Я застряг: …світло… згода… Окрім цієї рими, що здалась мені гарною, я не знав, що ще робить сонце. Думав, у небі могло би бути пасмо хмаринок, а ще легкий вітерець. Я спинився. Скидається на метеопрогноз. Я відкинув хмаринки й теплий вітер. Небо спорожніло. Рембо може спати спокійно. «Бальто» не найзатишніше місце для написання поезії. Мене постійно відвертали друзі, які підходили потиснути руку, спитати, як справи та чи наважуся я на партію в кікер або шахи. Я вдавав не на жарт заклопотану людину.
— Вельми вдячний, однак не сьогодні.
Я мав щастя спостерігати беззмінний спектакль Павла Цибульки, що виявляв симптоми рукописної логореї[180] та своєю монументальною працею окупував три столи. Відколи я відвідую Клуб, другу половину дня він проводить у «Бальто». Надвечір він ішов на нічне чергування в елітному готелі, де цінували його витончені манери й талант поліглота. Над цією титанічною працею він потів уже чимало років. Попри утруднення, непередбачувані обставини й удари долі, він і далі виконує свою місію, не зважаючи на загальну байдужість.
— То такий жереб виняткових особистостей, які зберігають у собі щось, що ллється через край, що треба довести до кінця, що навіки увійдуть в історію роду людського, — пояснив мені Павло, як я одного разу поцікавився, чи це варте таких клопотів, бо компенсація незначна. — Виходячи з твоїх міркувань пересічного торгаша, Кафка мав грати в більярд, замість гарувати, а Ван-Гог мав стати продавцем фарби.
Трьома роками раніше Кессель, з похмурим обличчям, віддав йому здоровецький рукопис, перев’язаний мотузкою.
— Я ж казав, Павле. Сьогодні жоден видавець не читатиме твір, написаний від руки, ще й такого обсягу. Тобі треба надрукувати його на машинці.
— Це неабияка робота. Я не друкарка. Друкую двома пальцями. Це займе до біса багато часу.
— Ти міг би його переробити. У тебе завжди є «Ремінгтон», що я тобі дав.
— Там відійшла стрічка. Друкує тільки червоним.
— Тобі треба купити іншу.
Кессель запхав руку до кишені куртки й витягнув гаманець.
— Дякую, Жеф. У мене є гроші на дві-три друкарські стрічки.
Три роки Павло передруковував аркуші один за одним. Він використовував мізинець лівої руки та середній палець правої. Текст був щільний. Він наполегливо рухався далі. Кожна сторінка, написана рукою дипломата, займала півтори сторінки Гарамоном[181]. Разом вийшло дві тисячі сто тридцять чотири сторінки: без змісту, алфавітного покажчика і бібліографії, що переважували за сто сторінок.
— От і все. Готово.
Павло полегшено зітхнув, глянув на купу рукописних аркушів перед собою. Він розглядав працю всього життя, що незабаром принесе йому всесвітню славу. Ми вірили йому на слово. «Берестейський мир: дипломатія і революція» після війни був виданий чеською та перекладений російською. У початковому варіанті то був фоліант на тисячу шістсот вісімдесят сім щільно задрукованих сторінок. Під час стажування в чеському посольстві в Москві Павлові пощастило дістати доступ до секретних і досі не відомих архівів. Англійські й американські університети цитували його працю як посилання за темою. Павло відновив роботу над текстом, бо він видавався йому недовершеним, та додав параграфи, що вилучив під власною цензурою, не бажаючи ображати радянський народ. Павло невпинно нам нагадував про виключну вирішальність цього договору. Цінність, вищу за договір у Версалі, Відні чи будь-який інший договір за всю історію нашої планети. Кессель і Сартр познайомили його з паризькими видавцями. Ці двоє знали їх усіх. Їхніх рекомендацій виявилось недостатньо. Вони були ввічливі та люб’язні. Деякі навіть милі. Видавниче коло визнавало вагомість твору та його виняткову матеріальну базу, проте справа щоразу провалювалась. Ігор стверджував, що книжка понад тисячу сторінок «невидавана».