Я зігнувся вдвоє. Легені палали. У боці кололо. Я відсапувався. Плювався. Переводив дух. Накрапало. Відчуття листопада в розпал червня. Я був біля безлюдних тенісних кортів. Випростався. Там стояла вона. Навпроти мене.
— Що ти тут робиш?
— Тебе шукала.
— Чого тобі?
— Слухай… відтоді… я хотіла… я…
З її одягу й волосся стікав дощ, обличчя було напруженим, очі почервонілі. Нижня губа тремтіла.
— Мішелю, я більше так не можу.
— Повір, у мене теж не все чудово.
— Мішелю… поїхали.
Я не розумів, що вона мала на увазі. Розтулив рота спитати: «Що?» Не посилив жодного звуку.
— Їдьмо негайно. Лише удвох.
— Куди ти хочеш поїхати?
— Неважливо. Далеко.
— До прикладу?
— У країну, де ніхто нас не знайде, де ніхто й не шукатиме.
— Такої країни не існує.
— В одну із Індій[190]. До Америки. На край світу.
— Хочеш сказати: поїхати назавжди?
— Так. Саме так. Ми ніколи не повернемось.
— Не знаю, що сказати.
— Ми завжди будемо разом. Ти цього не хочеш?
— Звісно, хочу.
— Тоді поїхали.
— Це неможливо, Камілло. У нас іспит на бакалавра. Наступного тижня.
— Надто пізно. Я не зможу. Не стане духу. Їхати треба негайно.
— Так буває лише у мріях. Не в реальному житті.
— Якщо ти мене кохаєш, Мішелю, забери мене. Не дозволяй переїхати туди.
— Безрозсудна втеча — не найліпша ідея.
— Їдьмо до твого дідуся, в Італію. Ти розповідав, що він…
— Ми неповнолітні! Нас затримають на кордоні! Нам забракне грошей на квитки.
— Можемо спробувати автостоп. Декотрим так вдається здійснити навколосвітню подорож.
— Давай складемо іспит. Оце наразі важливо для нас обох. А потім знайдемо якесь рішення. На свіжу голову.
— Отже, це неможливо?
— Не думаю.
Вона довго кивала головою, наче хотіла позбутися цієї затії. Я спробував узяти її за руку. Вона вирвалась.
— Тобі не варто…
— Я пожартувала, Мішелю. Це щоб побачити реакцію.
— Я тебе проведу.
Вона заперечно хитнула головою та пішла.
— Камілло, ми щось придумаємо.
Кажуть, удача стукає у ваші двері лише один раз, тому потрібно перетягти її через поріг, бо ще втече деінде і більше не повернеться. Не шкодують тільки люди з амнезією. Я прокручував цю сцену мільйон разів. І щоразу доходив єдиного висновку. Я був королем придурків. Боягузом. Жалюгідним. Я належав до категорії тих, хто стоїть на причалі й дивиться вслід кораблям. На поїздку треба мати мужність. Що вона про мене подумала? Де б ми були сьогодні, скажи я тоді «так»? У якій африканській країні? В Адені? У Пудучеррі? На Маркізьких островах? У глибинці Монтани? Бунтівників вимірюють авантюрами.
Мені було вкрай потрібно поговорити із Сашею, дізнатися його думку, щоб він мене підбадьорив. Хазяїн «Фоторами» сказав, що він захворів. Важка форма грипу. Що не дивно з цією мерзенною погодою. Я пішов до Саші — у нього я не був близько року, уже й призабув бруднющі пожежні сходи, прогнилі щаблі, подерту фарбу на стінах, провислі проводи. На останньому поверсі через одну бракувало лампочок. Я не пам’ятав, де його двері. Припустив, що це ті, де не було прізвища чи ініціалів. Постукав кілька разів. Почув його голос ізсередини:
— Хто там?
— Це я, Сашо. Мішель.
За хвилину відсунули засув. Через прочинені двері я помітив Сашине око.
— Ви сам?
— Так.
Відчинив. Він був у синьому шерстяному домашньому халаті на голе тіло. Вигляд мав хворобливий, волосся було скуйовджене, на обличчі — тижнева щетина. Кинув погляд праворуч, потім ліворуч коридором.
— Що ви хотіли?
— Прийшов дізнатись, як ви.
— Ви єдина людина на весь Париж, хто пам'ятає про моє існування. Зайдете?
Він відступив. Я потрапив до кімнатки, яка до того призначалася для прислуги. Він зачинив двері на засув. Його аж трясло від сильного нападу кашлю. Попільничку переповнювали недопалки. Торшер розсіював тьмяне світло. Російськомовна книжка стояла на полиці над незастеленим ліжком. На стінах плямами проступала волога.