З нагоди свята мені хотілося похвалитись мамі своїм переходом у четвертий клас; певна річ, замовчуючи скромний вклад Ніколя. Хоча я не тішив себе ілюзіями, та все ж повторював собі, що важливий сам результат. Я так з нею і не поговорив. Ні того дня, ані наступного. Та вона й не цікавилась. Для неї це зрозуміло само собою. Зате ось тато, який мав тільки свідоцтво про закінчення середньої школи, справді пишався мною та був щасливий. Першому-ліпшому знайомому він урочисто оголошував новину, та ще й з такою радістю, начебто я закінчив Політехнічну школу. З такої нагоди тато запросив нас у кіно. Ми з Жульєтт хотіли подивитися «Подорож на повітряній кулі». А тато не хотів, йому кортіло на «Бен-Гура». На нашу втіху, на нього не залишилося білетів. Тому ми стали на «Подорожі». До кінотеатру черга стояла аж на вулицю. Тато спробував пролізти поза чергою. Попри батькове вміння легко та невимушено приживатися серед людей, його таки випхали невдоволені горлодери. У результаті ми просто тинялися бульварами і врешті натрапили на кінозал, де саме показували «На останньому подиху»[49]. Якось Франк розповідав нам про нього ще з тим завзяттям. Черги не було. Зате касирка спробувала нас відмовити: цей фільм не для дітей. Але тато все ж загнав нас до залу. Його та Жульєтт фільм розчарував. Ми вийшли, не дочекавшись кінця. Тато вилаявся:
— Як Франкові взагалі може подобатися такий непотріб?
Я прикинувся дурнем, проте в глибині душі розумів, чому Франк так уподобав картину. Бо мені вона сподобалася через те саме, що і йому.
Після складання іспиту на бакалавра про ліцей можна було забути. Тепер ми з Ніколя цілісінькі дні проводили в Люксембурзькому саду: читали, гуляли, рятували потонулі у водоймі кораблики. Надвечір ми йшли зіграти в кікер у «Бальто». Я знову зауважив «ті двері» за зеленою оксамитовою портьєрою, поміж дальніми столиками, позаду місць для закоханих. Таємна кімната, куди стороннім зась. Дивакуватого вигляду чоловіки (і жодної жінки) приходили до «Бальто», щоб зникнути за «тими дверима». Партнери по грі не могли цього пояснити. А дядечко Маркюзо пригнітив своїм «Тобі зарано». Там постійно зникав із замовленнями Жакі. Але на мої допити тільки знизував плечима. Ніколя мене практично послав:
— Якого дідька тобі треба знати, що за тими дверима?
— Агов, йолопи, ви граєте чи ґав ловите? — самовпевнено кидав Самі, і життя поверталося у звичне річище.
Наприкінці червня сталося те, чого я так боявся. Мені назустріч бульваром Сен-Мішель підіймалася Сесіль. Спіткання було неминуче. Вона йшла простісінько на мене. Була збуджена й говорила уривчастими фразами. Така ж несамовита манера розмови, що й у брата. Безапеляційним тоном вона попросила провести її до Сорбонни та, не чекаючи згоди, вхопила мене під руку й потягла на факультет. Я був здивований безперервними лавами студентів, що підіймалися і спускалися сходами, відшукували одне одного в какофонії, яка змушувала кричати, щоби було чутно. Сесіль вагалася, панікувала, була готова навіть утекти, від чого дужче стисла мою руку. Ми піднялися на другий поверх. Вона була напружена й мертвотно-бліда, але проштовхувалася крізь щільну масу студентів із високо задертою головою.
— Мішелю, благаю, іди глянь, — жалісним голосом сказала вона.
Я обернувся й побачив, скільки студентів буквально приклеїлися до стендів із результатами іспитів. Деякі переможно здіймали руку, інші занепадали духом чи взагалі плакали. Між них мені довелося буквально прокладати собі шлях до довжелезних списків, щоб знайти серед них її прізвище. Неочікувана штовханина відкинула мене на добрий метр. Для перестрахування я пробивався ліктями та плечима та ще й з такою впевненістю, немовбито це я для себе. Нарешті знайшов її ім’я: «Сесіль Вермон: прийнята, оцінка “достатньо добре”». Я заледве випхався. Вона стояла із заплющеними очима. Я прокричав:
— Сесіль, ти вступила!
Я підбіг до неї, і ми обійнялися. Вона мене мало не задушила. Я відчував її стан, її уривисте дихання на моїй шиї, її запах, тремтіння її тіла. Здавалось, обійми тривали вічність. У мене запаморочилася голова. Кілька секунд ми отак і стояли, аж поки на неї не накотилася хвиля радості. Я притиснувся до неї з ніжністю та насолодою. Вона охопила моє обличчя долонями та промуркотіла:
— Дякую, братику, спасибі.
Це вперше Сесіль мене так назвала, і нова близькість піднесла мене до небес. А коли вона ще й поцілувала в щоку, моє серце мало не вискочило. Вона радісно потягла мене назад через факультет. Окрилена Сесіль сміялася, підстрибувала, обіймала всіх підряд та підбадьорювала тих, хто не пройшов. Наче це була звична річ, вона мене з усіма знайомила, представляючи лише по імені. Відповідно, багато студентів здивовано на мене витріщалися. Я просто-таки спиною відчував ці погляди. Попри все, мене переповнювало відчуття полегкості, начебто я горобчик. Якоїсь миті ми опинилися на майдані Сорбонни в оточенні студентів, що обговорювали власні результати. Сесіль потроху отямилася, до неї повернувся природній спокій. Вона помітила Франка раніше, ніж він її. Щойно він побачив її радісне обличчя — усе второпав, обійняв її та закружляв. Вони так довго простояли. Франк запропонував піти на каву до переповненої кав’ярні. Сесіль узялася розповідати про іспити й пастки, яких їй пощастило уникнути. Спинити її було неможливо. Та ми й не намагались. Коротка стрижка, хлоп’яча зовнішність — вона була живим утіленням Джин Сіберґ[50]: настільки ж вродлива, настільки ж сяйлива, з такою самою грацією, з таким самим ніжним магнетизмом; от тільки наша Сесіль була брюнетка з карими очима.
49
«На останньому подиху» («À bout de souffle»; 1960) — дебютний повнометражний фільм Жана-Люка Ґодара (нар. 1930). Одна з найвідоміших картин «французької нової хвилі» — напряму французького кінематографу 1950—1960 років, позначеного впливом італійського неореалізму та класичного голлівудського кіно з притаманним йому різким відходом від панівного на той час стилю знімання та передбачуваного розвитку подій на екрані.
50
Джин Сіберґ (1938—1979) — американська кіноактриса, яка стала одним із символів «французької нової хвилі».