Раптом вона схотіла, аби ми забрали П’єрові платівки. Наші відмовки не приймались. І ось ми опинилися в розлогих апартаментах на набережній Ґран-Оґюстен. Квартира здалась би понурою, якби там не царював відрадний гармидер. З часу П’єрового від’їзду Сесіль і пальцем нічого не торкнулась: порожні алкогольні пляшки, книжкові кучугури, переповнені попільнички, порожні тарілки, картини на підлозі. Усе це напрочуд оживляло спорожнілу оселю, і без того завелику для однієї людини. Вона звільнила нам місце на дивані, змахнувши на підлогу навали одягу, і зникла в пошуках платівок. Ми чули, як вона рилася в шафах, клянучи триклятий розгардіяш. Вона то з’являлась, то зникала. Франк поклав руку на моє плече.
— Здається, вам не сподобався «На останньому подиху»?
— Мені сподобався. А татові з Жульєтт ні. Вони не зрозуміли, що ти взагалі в ньому знайшов.
Франк замріявся: «…Я люблю дівчину з прегарною потилицею, прегарними грудьми, прегарним голосом, прегарними зап’ястями, прегарним чолом, з прегарними колінами…»
Очі в нього зволожніли, а на вустах завмерла легка усмішка. Сесіль повернулася до кімнати, несучи коробку платівок. А їх було чимало, і мені стало незручно брати. Вона уточнила братів намір:
— П’єр не віддає їх тобі, тільки позичає.
А що я мав не зовсім переконливий вигляд, вона вхопила пакет із перетягнутими резиночкою листами та зачитала нам останнього:
Люба Сесіль,
у мене триває відпустка. Погода чудова. Щоправда вночі мерзну. Я незмінно на посту в Сук-Архасі. Лінія Моріса виявилися дірявою, як сито, тому її продублювали лінією Шаля. Ото вже важка артилерія! По всій протяжності огорожа під напругою в п'ять тисяч вольт, а в деяких місцях і всі тридцять тисяч. До неї краще не наближатися. Я працюю з хлопчиною з «Елекрісіти де Франс», він-бо вже знається на напрузі, тому, якщо я зі своїм військовим стажем не прилаштуюся в якійсь адмінустанові, то перепрофілююся на електрика. Хай би яким неймовірним це здавалось, французька армія таки чогось навчилася на своїх помилках. Нарешті покладено край легендарним нездоланним важким укріпленням у дусі лінії Мажино: лінія Шаля — то звичайна загорожа, що дозволяє виявляти прориви, і в цьому вона до чорта ефективна. Така система дозволяє визначити, де саме стався розрив, та негайно відрядити туди наші підрозділи, які вже попередять та завадять проникненню з території Тунісу. Щойно надходить сигнал тривоги, ми пускаємо освітлювальні снаряди. Завдяки радарам та сітці з колючого дроту район оборони став аж надто спокійним. Тут тижнями нічого не відбувається. Відчуваю себе лейтенантом Дроґо з «Пустелі Тартарі» [51] . З єдиною відмінністю в тому, що мені нема з ким бодай про щось поговорити. А світ Буццаті уявний та взагалі утопічний: у його форту надмірна густота інтелектуалів на квадратний метр. У мене ж тут реальне життя: концентрація кретинів. Ми тільки те й робимо, що видивляємось, що ж там по той бік. А вони там. У зворотному напрямку. Нам хіба вгадувати, де саме. За фактом, там самі кущі та щебінь. Можливо, вони деінде. Отак ми щодня сидимо і, вмираючи від нудьги, чекаємо на типів з НВА [52] . Я годинами спостерігаю за ехо-сигналами радару. Щоразу, як лунає тривога, це виявляється вепр, що втрапив у капкан. Ну що ж, бодай збагачуємо раціон. Але найбільше мене бісить, що я тут щоразу змінюю думку. Я був переконаний, що ми ще ті поганці, народ проти нас, за незалежність. Кожен намагається виголосити власну жалюгідну теорію з висоти своєї трибуни. А що коїться в глушині… то треба бачити. Армія невпинно працює, тому не вір чуткам. Тепер я починаю все розуміти. Нам доводиться вибирати між одним поганим вирішенням та іншим. Мало хто наплів стільки дурниць, як я. Хіба, мабуть, Франк. Але то було в Парижі. Тут усе інакше. Це вам не в бістро язиками плескати, тут руки по лікті в лайні. Відчуваю, голова як гіроскоп: я надто часто змінюю позицію. Часом запитую себе, якого ми тут забули, і одразу усвідомлюю: якщо ми відступимо, то тут запанує триклятий хаос. Вони не сміються нашим в обличчя. Але й не прискіпуються до дрібниць. Знають, що ми добре озброєні, тому не наважуються на фронтову атаку.
51
«Пустеля Тартарі» («Il deserto dei Tartan»; 1940) — роман Ліно Буццаті (1906—1972). Лейтенант Джованні Дроґо — головний герой роману.
52
Національна визвольна армія (НВА) (