— Ти перейшов на темний бік. Справжній буржуй!
Батько збагрянів. Стис кулаки. Я був злякався, що він накинеться на дядька.
— По-твоєму, щоб бути хорошою людиною, треба отримувати гімняну зарплату, пітніти на ненависній роботі і…
На щастя, він не закінчив речення: ми винюхали підозрілий запах. Протягом їхньої словесної перепалки індичка запікалася. Смолистий дим умить повернув нам відчуття реальності. Тато кинувся відчиняти вікно. Батист обпікся, рятуючи страву з духовки. Птиця згоріла. Запечені каштани скидалися на кошонети для гри в петанк. Індичка обвуглилася сантиметрів на п’ять. Відрізавши краї, Батист видобув тоненькі сіруваті неїстівні шматочки.
— Якби ти по-людськи прийняв подарунки й не каламутив воду через кожну дурницю, ми могли б спокійно поїсти. Мені вже осточортіли ваші копійчані моралі. З мене досить!
— Якби ти залишився таким, як і ми, нічого цього не було б.
Тато жував неподатливий каштан, у результаті виплюнув його в тарілку.
— Не я змінився — світ змінився! Чи твій жалюгідний комуністичний розумець не здатен цього осягнути? Усе, годі з мене, забираємося звідси!
Тато підвівся, жбурнув на стіл серветку, стягнув куртку зі стільця та пішов не озираючись. Батист поквапився навздогін і схопив його за руку:
— Стій, Паоло, я приготую спагеті.
— Більше ніколи не називай мене Паоло! Чуєш? Мене звуть Поль! Паоло покладено край! Ти зіпсував мені апетит! Малі, подарунки… Не хочете — то викиньте їх на смітник! Це востаннє моя нога ступила на твій поріг.
Розгніваний батько покинув квартиру. Я пішов слідом. Батист теж побіг сходами, а кузени за ним.
— Та ну, Полю, не мели дурниць.
Але тато не слухав. Ми вийшли на вулицю. Він поспішав. Я благав його отямитись. За нами біг Батист, марно намагаючись привселюдно розкаятися. Тато якийсь час шукав ключі, а потім довго не міг відчинити дверцята.
— Що за корито?
— Та ось хотів похвалитися, а тепер мені стає соромно.
— Знаєш, скільки мені треба працювати, щоб заробити на таку машину? Щонайменше півдесятиліття.
— А мені от вистачило трьох місяців. Саме в цьому різниця між нами. А якби ти побачив іще й магазин, який я саме перебудовую, то взагалі луснув би від заздрощів.
Ми сіли до машини. Тато грюкнув дверцятами. Він рушив, зупинився навпроти Батиста, відчинив вікно та кинув наостанок:
— Це не корито, a DS. Якщо ти не здатен цього второпати, так до скону і залишишся жалюгідним пролетарієм!
Тато гайнув на повну й усю дорогу їхав на високій швидкості. Вигляд у нього був невдоволений. Ми повечеряли в китайському ресторанчику на Місьє-ле-Пренс. За вечерею він навіть не розтулив рота. Тільки під кінець поцікавився:
— Мішелю, хіба я помилявся?
— Кузенам вони сподобалися, подарунки.
— Бідні малі. Батист завжди вмів зіпсувати момент. Нарешті я починаю розуміти що до чого.
— Про що ти?
— Давня історія. Краще не згадувати.
— Розкажи.
— Як підростеш. До речі, чим плануєш займатися, коли виростеш? Майбутнє за телебаченням і побутовою технікою. Подумай над цим.
У вечір татових іменин Батист зателефонував його привітати. Коли Жульєтт узяла слухавку і схотіла передати батькові, він відповів достатньо гучно, щоб було чути по телефону:
— Скажи йому, що мене немає вдома. Може більше не дзвонити!
Тато не запросив його на відкриття магазину. Побачилися вони вже на похоронах бабусі, та навіть того скорботного дня уникали зустрічі.
Я не хотів їхати з Парижа. Щоб залишитися із Сесіль. Франк кинув її, щоб стати офіцером. А що вона була сама, я запросив її до нас на вечерю. Вона не хотіла знайомитися з нашим батьком. Я все одно наполіг. Але вона навідріз відмовилася афішувати стосунки з Франком. Вона надавала перевагу роботі над дипломною, бо хотіла її представити вже наступного року. Самотність її не хвилювала, навпаки. Вона не висовувала носа на вулицю всенькі дні. Тому це я ходив за покупками, приносив молоко, каву в зернах, грюєр[64], пряники, яблука та шоколад «Пулен». Не уявляю, як їй вдається так ним напихатися, щоби потім не нудило він самого лише погляду на шоколад. Я неодноразово намагався витягти її на люди, скажімо в кіно. Але там так холодно, і взагалі їй не хочеться вилазити з дому. Отож вона дала мені ключі від квартири. Але я жодного разу ними не скористався. Натомість намагався не приходити надто рано. Мені часто доводилося подовгу дзвонити у двері. Врешті вона відчиняла: заспана, одягнута в плетеного светра із білої шотландської вовни, який належав П’єрові, тому діставав їй до середини стегна, та досі закутана в покривало.