Не повіриш, до чого я тут опустився. З ранку до ночі я граю в белот [67] із трьома хлопцями, що їх іще якихось півроку тому мав за розумово відсталих. Сьогодні це мої найліпші друзі. Саме на них я й вирішив випробувати фундаментальні засади сенжустизму. Урешті-решт, якщо я зібрався боротися за права пригноблених, то бодай вивідаю їхні думки та бажання. Це убезпечить нас від подальших прикрих помилок. Мені випала нагода дослідити ідеальні екземпляри пролетарів французької периферії: сина фермера з Ардешу, механіка з машзаводу Сен-Етьєна та далекобійника із Гавра. Освіта — бакалавр мінус шість [68] . Інтелектуальні баталії обертаються довкола дівок, футболу й тачок. Найбільший їхній клопіт — хавчик. Політика: не чули. Ще плюс одна причина дізнатися, чим заповнені їхні довбешки.
Моя книжка просувається. Незабаром допишу третій зошит. Ще два — і теорія стане логічною та непробивною. Темп сповільнюється. Мені належить вирішити суттєву проблему: як учинити з наслідками. Зізнаюсь, я недооцінив масштаби слів Сен-Жуста: «Щоб досягнути мети, доведеться знищити чимало противників». Я був понадіявся обмежитися кількома непримиренними опозиціонерами, символами старого режиму. Не варто применшувати спроможності ворожого опору — вони ладні вдатися до всіх можливих засобів утримання влади. Або відбудеться справжня революція, або взагалі нічого. Поляжуть тисячі, і я не певен, що сьогодні людство готове пролити ріки крові. Але чи варта гра свічок? Безперечно. Чи буде народ на нашому боці? У цьому я не такий упевнений. Запряжений люд не наважиться на бунт під страхом утрати подачок, так щедро дарованих буржуазією. Який сенс боротися за свободи рабів, які лижуть руку хазяїна? Правду кажучи, на цій проблемі мій запал вичерпався. Як далеко можна дійти в прагненні зробити людей щасливими всупереч їхній волі? Події в Китаї слугуватимуть нам уроком та орієнтиром: глибинна революція, наслідків якої ми наразі не здатні осягнути. Після демобілізації поїду в Китай, хочу побачити все на власні очі. Гадаю, чуттєвість західної людини не дозволяє мені зважитися на революцію.
Нагадай цьому дурникові Мішелю слова Альберта Ейнштейна: «Не переймайся труднощами з математикою, можу запевнити, що в мене їх набагато більше». Ми відкрили школу, що понад рік стояла порожнем, майор попросив мене займатися з місцевими дітьми в парі з лейтенантом із Пуатьє; він навчає їх французької, ба більше, ставить «Береніку» [69] . Малі жадібні до знань і схоплюють усе на льоту. Ми пройшли програму всього триместру за один місяць. Тепер навчаємо дітей наших ворогів. Це взагалі логічно?
Я помираю від сміху, уявляючи Франка, що скавулить від морозу в Німеччині. Війна завершиться ще до його повернення. Я йому написав. Він мені не відповів. Не знаю, чи лист узагалі дійшов…
Сесіль зупинилася. Замислилася. А я взяв листа й не без зусиль перечитав. У П'єра лікарський почерк.
— Тобі нема за що хвилюватися. Він на спокійній території.
— Щось тут не так. Мають бути ще одні двері. Потрібен правильний ключ. А поки що попроси батька оплатити тобі репетитора.
Сесіль поставила грітися кавник — на каву з молоком. Потім склала список покупок.
— Могла б сама сходити за продуктами.
— Не хочеш мені більше допомагати?
— Ти не виходиш із дому. Уже понад місяць навіть носа на вулицю не висунула.
— То ти принесеш мені ці кляті продукти чи ні?
Вона простягла аркуш і дві купюри по десять франків.
— Список зайвий. Сам знаю. Кава, молоко, пряники та яблука. Якщо й далі так харчуватимешся, врешті зляжеш.
— Хоч ти не починай.
Відтак узяла мене за плечі та міцно стисла. Вона виявилася несподівано сильною як на свою статуру.
— Слухай уважно, братику. Я не потребую ані опіки, ані захисту. Ані від тебе, ані від будь-кого іншого. Я вже достатньо доросла, щоб бути в змозі подбати про себе. Якщо хочеш, щоб ми й надалі залишалися друзями — ніколи більше не вказуй, що мені робити! Зрозуміло?
— Як скажеш. Але ти все одно надто худа.
Вона штовхнула мене на диван, накинулася згори й заходилася безжально лоскотати. Сесіль обожнювала мене лоскотати. Бо надто вже я вразливий до лоскоту. Вона сміялася не менше від мого. І що дужче я опирався, то сильніше вона лоскотала. А мені не було чим крити: вона лоскоту не боялась. Я гикав, зойкав, але ніяк не міг звільнитися. Тому попросту підняв її на простягнутих руках. Отак і тримав, весь замилений і задиханий. Вона теж утомилась. Руки вже тремтіли. Я протримався секунд зо десять і врешті пустив. Вона повалилася простісінько на мене. Ми інстинктивно розсміялися, досі лежачи разом, виснажені, але щасливі. Відтак випили «енну» за день каву з молоком і закусили бретонськими млинцями та пряниками.
69
«Береніка» («Bérénice»; 1670) — трагедія французького драматурга Жана Расіна (1639—1699).