Аби задобрити лиху долю, тато призначив відкриття магазину на 22 листопада — річницю шлюбу. Мама навіть чути цього не хотіла. То був день смерті її брата Даніеля. Тато наполягав, і вона вдала, що згодна. Хай як там було, татові не варто було обманюватися. Насправді ж вона все прорахувала наперед. Додаткові роботи вб’ють двох зайців: відкриття доведеться перенести щонайменше на кілька тижнів і нарешті Філіпп зі своєю надопікою дасть їй спокій.
Відкриття запланували на четверту дня і на весь вечір. Я повернувся додому, щоб належно підготуватися. Згораючи від заздрощів до моїх покупок, Жульєтт узялася за своє коронне: «Мені нічого вдягти», — але тато хутко її спровадив, бо саме обдзвонював журналістів, щоб переконатися в їхній присутності на відкритті. Послухати його, так це мала бути найвагоміша подія в комерційному світі Парижа з часів відкриття «Драґстору»[71]. Він поклав слухавку і схвильовано оголосив:
— Прийдуть з «Л’Орору»!
Він пішов далі за списком і набрав «Елль».
Жульєтт прийшла до мене в кімнату із завченою сценкою «Порадь, що вдягти». Її гардероб юної моделі тріщав від одягу. Я виставив її за двері. А сам розклав покупки під пильним наглядом Нерона. У новому костюмі я скидався вже не на хлопчика — на чоловіка. Надівши краватку, пригладивши волосся та розпрямивши плечі, я мав вигляд на всі шістнадцять, ні, сімнадцять років. Мама повернулася із гофрованою й залакованою білявою завивкою, якою страшенно пишалася. Я покрутився, щоб вона сповна оцінила результат своїх покупок, аж раптом її обличчя спотворилося. Тато співав у ванній що мав духу:
— La donna è mobile, quai piuma al vento, muta d’accento, e di pensiero…[72]
Вона схопилася на рівні. Я чув відголоски їхньої сварки:
— Здурів так горланити? Чутно на весь дім.
— Вже немає права й поспівати?
— Тільки не італійською. Не хочу потім вислуховувати зауваження сусідів.
— Це «Ріґолетто». Сам Верді!
Двері ванної кімнати грюкнули. Коридором почулися мамині кроки. Він знову взявся співати своїм тенором «La donna è mobile».
Мама була наділена винятковим талантом кричати не підвищуючи голосу.
— Полю, припини негайно!
Від часу повернення з Німеччини Франк був буквально невловимий. Ми заледве бачилися. Він стрімголов летів до холодильника, змітав усе, що погано лежало, замикався на ключ у кімнаті, зі змовницьким виразом обличчя годинами висів на телефоні та зникав без попередження в невідомому напрямку. Навіть Сесіль його розшукувала. Вона нерідко телефонувала з доріканнями, що я не передаю йому її повідомлення. Він не ділився з нею новинами. Не ночував удома. Не бував у неї. Вона хвилювалася. Ніхто не знав, де він і що робить.
Того дня він нарешті прийшов. Франк був у поганому настрої, із синявою під очима й тижневою щетиною. Мама йому дорікнула. А той без вагань став на захист батька.
— Скільки вже років ти докучаєш нам своїми сусідами? Та мені начхати, що вони там собі думають. Ми тут задихаємось. Ми мусимо ходити в м’яких капцях, приглушувати звук приймача. Уже дістало!
Маму це не на жарт обурило.
— Сусідів варто поважати. Це порядні люди, і я тобі не дозволяю…
Ігноруючи мамині настанови, Франк сів за стіл на кухні та взявся жадібно їсти залишки запеченої курки. Вона спробувала вгамувати свій гнів.
— Рада, що ти повернувся. Встигнеш привести себе до ладу перед відкриттям.
— О, тільки не сьогодні. Я нікуди не піду.
— Чи можу я поцікавитися чому?
— У нас збори комітету. Я маю підготуватися.
71
«Драгстор» («Drugstore») — американський спеціалізований аптекарський магазин із дешевим баром, продажем морозива, кави, преси тощо.
72
Юні красуні — звабні хитруні, їх розуміння — як вітровіння… (